Тамара вийшла з двома відрами до струмка: потрібна була вода для щойно посаджених грядок. Йшла знайомою стежкою майже навпомацки: тут сосна, тут вибоїна, тут берізка з роздвоєним стовбуром. Думала про завісу на воротах. Сьогодні точно візьметься, вже смішно: третій тиждень людина не може знайти пів години на одну залізяку.
Черемха над струмком випливла з туману темною плямою, білі квіти в сирості майже світилися. Тамара поставила відра, потяглася по ківш і побачила.
Щось темне висіло на нижній гілці. Важке, нерівне, мішок, зав’язаний мотузкою. Ледь погойдувався, хоча вітру не було зовсім.
Тамара завмерла. У долоні була дужка відра, і вона стиснула її, це вона помітила потім. Потім вона почула звук. Тихий, уривчастий, майже не звук — майже просто повітря, з невеликою домішкою чогось живого. Але вона почула.
Відра залишилися стояти біля стежки. Вона ступила до черемхи, повільно спочатку, потім швидше, і підняла руку до мішка. Мотузка була затягнута так, ніби той, хто в’язав, хотів бути певен: сам не розв’яжеться.
Тамара потягла мішок униз обома руками, і він піддавався важче, ніж здавався. Зсередини штовхнулося щось, один раз, слабо, і вона зупинилася на частку секунди. Потім заворушила пальцями швидше. Вузол не йшов, пальці задубіли від ранкової сирості, ніготь зламався об мотузку. Тоді вона нахилилася і взяла мотузку зубами.
Мішок розкрився. Джутова тканина, волога й темна від роси. Усередині — двоє. Сірі, розміром із її кулак кожен, із заплющеними очима й притиснутими до голови вухами.
Тамара дивилася на них секунду, рівно одну. Потім притисла мішок до грудей, розвернулася й пішла додому. Швидко, наскільки дозволяли ноги й розкисла стежка. Відра залишилися стояти біля струмка. Потім вона скаже Порфирію: бігла. Для неї це й був біг.
Газету вона кинула на кухонний стіл одним рухом, розгорнула мішок поверх неї, обережно, двома руками, як розгортають щось крихке. Обоє живі. Це було перше, що вона перевірила, ще пальцями тицяючи в боки, у шиї. Дихають. Нерівно, з паузами, особливо другий, менший, але дихають.
Холодні. Це була головна проблема. Тамара вже тягнулася до крана, вже набирала в миску воду, не гарячу, теплу. Перевіряла ліктем, як колись давно, коли Олексій був малий і ще потребував таких перевірок.
Намочила ганчірку, відтиснула. Обтерла першого. Він сіпнувся, тицьнувся носом у її руку. Живий і нахабний. Добре.
Другий лежав тихо. Груди підіймалися й опускалися з паузами, які були трохи довші, ніж треба. Тамара поклала першого назад на газету, взяла другого в долоні й почала розтирати рівними рухами, без поспіху, як розтирають тісто. Монотонно. Довго.
Тепліше, думала вона. Спочатку тепліше. Решта потім.
Першого вона сунула за пазуху, просто до тіла. Він негайно почав копошитися й тикатися в ребра чимось гострим, що, вочевидь, і було носом. Тамара не звертала уваги. Продовжувала розтирати другого.
Коробку вона знайшла на антресолях, від зимових чобіт, куплених три роки тому. Велику, міцну, ще пахла картоном. Поставила на підлогу біля батареї. Батарея вже була вимкнена, кінець квітня, опалювальний сезон закінчили. Тамара потримала долоню на ребрі, скривилася: холодна.
Пішла в куток, де з минулої зими стояв електричний обігрівач, помаранчевий, із ґраткою, куплений ще за Миколи. Натиснула кнопку. Спочатку нічого, потім загудів, пихнув горілим пилом, почав гріти. Добре.
Вона відкрила нижню шухляду комода. Светр лежав на самому дні — сірий, грубої в’язки, Миколин. Вона прибрала його туди вісім років тому, у перші дні після похорону, і відтоді не чіпала, просто перекладала поверх нього все інше, коли треба було щось знайти, і знову клала назад.
Тамара взяла його, не думаючи ні про що конкретне, просто взяла перше, що виявилося м’яким і теплим на дотик, і вклала на дно коробки. Вийшло м’яко. Вийшло тепло на вигляд.
Вона опустила обох вовченят на светр, прилаштувала поруч грілку — пластикова пляшка, гаряча вода, обгорнута кухонним рушником, щоб не обпекло. Помацала: саме так…
