Машина поїхала ґрунтовою дорогою, підняла пил — у липні сухо, дощів не було вже два тижні — і зникла за березами. Тамара стояла біля хвіртки ще хвилину. Антон написав перед від’їздом: «Будемо надсилати фото й новини, як влаштуються на місці». Вона відповіла: «Добре».
У домі було тихо. По-справжньому тихо: без шурхоту, без скиглення, без звуку кігтів по підлозі. Ящик стояв біля стіни, у ньому лежав старий светр Миколи. Тамара відкрила зошит на останній списаній сторінці. Написала: «Сірий і Тихий поїхали. Обоє здорові».
Дивилася на запис. Сорок сторінок, від першої ночі до цього ранку. Акуратний почерк, стовпчики, помітки. І між ними — те, що не планувала записувати. Про Дениса, про нічну розмову, про сміх, від позіхання Сірого… Вона склала зошит і прибрала в шухляду столу — туди, де лежала записка від Олексія.
У двері постукали. Порфирій увійшов, не чекаючи, зашаркав на кухню, поставив на стіл маленьку пляшку без етикетки. Сів на стілець біля вікна, поклав палицю на коліна й став дивитися у вікно. Нічого не сказав.
Тамара дістала дві кружки. Поставила поруч. Порфирій налив: трохи, на два пальці. Підсунув їй. Вона взяла. Вони сиділи й дивилися у вікно, де за березами ґрунтова дорога вже нічим не відрізнялася від звичайної.
У саду сюрчав коник. Спека до полудня стала щільною, майже відчутною на дотик. Потім Тамара взяла телефон і набрала Дениса. Він узяв на третій гудок.
— Бабусю, як вони? — спитав він одразу.
— Поїхали, — сказала вона. — Обоє здорові.
Вона перевела подих.
— Розкажи мені про диплом. Спочатку.
У слухавці коротке мовчання, і вона чула в ньому щось на кшталт подиву, який переходить в інше.
— Із самого початку? — перепитав Денис.
— Із самого, — сказала Тамара.
Порфирій дивився у вікно і не заважав.
