— Якщо до ранку не візьме відвар і почне слабшати, дзвони одразу, — додав він. — Вони малі, їм довго не можна без живлення.
Останню фразу Тамара записала теж. Підкреслила.
Рис вона варила сорок хвилин на слабкому вогні, помішуючи, поки він не розварився в білу кашу, без жодної зернини. Потім процідила крізь марлю, остудила до ледь теплого, набрала в піпетку.
Тихий лежав у кутку ящика й дивився повз неї в стіну, в простір із тим виразом цілковитої байдужості до того, що відбувається, який у хворих тварин гірший за будь-які судоми. Сірий ходив по ящику колами, скиглив, тицявся в Тихого, знову скиглив.
Тамара капала відвар із пальця повільно, по одній краплі, підносячи до самої морди. Тихий не облизувався. Вона чекала. Капала знову. Чекала. Так минуло двадцять хвилин. Потім, один раз, ледь помітно, язик пройшовся по пальцю. Тамара не змінила пози, не прибрала руку. Капнула ще.
Сірий нарешті ліг поруч із Тихим, просто впритул, бік до боку, і затих. Тільки поглядав на Тамару знизу вгору, як дивляться на людину, від якої зараз усе залежить і якій не цілком довіряють.
Тамара думала: вони вже нероздільні, ці двоє. Це не була сентиментальна думка, це було спостереження, таке саме конкретне, як запис у зошиті. Розлучати їх не можна. Раніше вона думала тільки про «прилаштувати», одним словом, як рядок у відомості. Зараз це слово не вміщалося в один рядок.
Опівночі Тихий усе ще майже не їв. Тамара сиділа на стільці біля ящика й дивилася на нього при слабкому світлі настільної лампи. Дихає, це головне. Дихає рівно, без хрипів, груди підіймаються й опускаються в нормальному ритмі. Але млявий. Очі прикриті. На відвар реагує через раз.
Сірий спав, поклавши голову на бік Тихого — важко, як кладуть щось цінне. Тихий не відсувався.
Тамара думала: якщо до ранку не стане краще, що тоді? Іван Миколайович сказав дзвонити. Але Іван Миколайович у селищі, і автобус тільки вранці, і вовченя мале, і Іван Миколайович сам сказав: їм довго не можна без живлення. Вона прогнала цей ланцюжок думок і змусила себе зупинитися. Поки дихає — працюємо. Панікувати потім.
Вона взяла телефон. Написала Денисові: «Тихий захворів. Стежу». Надіслала й поклала телефон на стіл екраном донизу, ніби це могло допомогти не чекати відповіді. Відповідь прийшла за три хвилини.
«Що сталося?»
Тамара надрукувала пояснення: зміна корму була вимушеною, корова знову захворіла, молока не було, довелося різко, ветеринар сказав рисовий відвар. Пальці вже не плуталися в літерах так, як два тижні тому.
«Ти не спиш?» — написав Денис.
«Ні, — надрукувала вона. — Я теж. Диплом».
Тиша. Хвилина, може, півтори. Потім: «Хочеш, поговоримо?»
