— зірваним голосом вигукнув він, нависаючи над нею.
— Я, я… — тільки й змогла вичавити з себе перелякана дівчина і насилу почала підійматися.
Чоловік гарячково поплескав себе по кишенях пальта, витягнув гаманець і квапливо зазирнув у нього.
— Готівки немає! — він говорив, швидко ковтаючи слова. — Слухай, мені ніколи, в банкомат не поїду, не встигаю. На, тримай мою візитівку, тут адреса, завтра прийдеш, я все оплачу.
Він простягнув їй глянцевий прямокутник із золотим тисненням, але Шура тільки насупилася і візитівку брати не стала.
— У мене телефону немає, — жалібно заговорила вона, і її голос затремтів від сліз, що підступали. — Бабуся мене вб’є, якщо я порожня прийду. Ви ж усе зіпсували, все розбили.
Чоловік на мить завмер, вдивляючись у її розпухлі від сліз очі, в обличчя, замотане в кілька старих хусток. Мить він виглядав так, ніби вагався перед вибором, а потім, ухваливши якесь відчайдушне рішення, схопив її за лікоть і потягнув до машини.
— Сідай давай, жвавіше! Ніколи мені тут з тобою стояти.
Він буквально посадив її в машину. Застрибнувши за кермо, він обернувся:
— Звати тебе як, замазуро? Щоб я хоч знав, як до тебе звертатися.
— Шура, — тремтячим голосом відповіла вона, піддавшись його поспіху, і втиснулася в м’яку спинку сидіння.
— Сиди тихо і нічого не чіпай. Приїдемо — вирішимо, що з тобою робити.
Він різко натиснув на газ. Шура почула, як затріщала під важким колесом стара табуретка. Машина зірвалася з місця і виїхала з парковки. Вони летіли по шосе, обганяючи потік, а Шура сиділа, озираючись, як зацьоване звірятко, і боячись поворухнутися.
Незабаром вони звернули з траси і, проїхавши ще якийсь час, опинилися перед металевою огорожею. Заглушивши двигун, чоловік вискочив і крикнув:
— Не відставай!
Вони майже бігом увійшли в просторий хол великого сучасного будинку, де було тепло і пахло по-домашньому чимось смачним. Назустріч їм вибігла стривожена літня жінка в акуратному фартусі, мабуть, хатня робітниця. Її обличчя виражало крайній переляк.
— Кириле Борисовичу, добре, що ви приїхали, — заголосила вона, захлинаючись словами. — Лізоньці зовсім зле.
Чоловік, не знімаючи пальта, кинувся вгору сходами з дерев’яними сходинками. Шура, якій було наказано не відставати, старанно йшла за ним.
У дитячій кімнаті, заставленій іграшками, на ліжку лежала дівчинка років десяти. Вона була блідою, як полотно, а губи набули синюватого відтінку. Поруч із нею на колінах стояла молода доглядальниця; вона тремтячими руками протирала обличчя дівчинці вологою серветкою. На тумбочці стояло кілька відкритих флаконів.
— Я не знаю, як так вийшло, — доглядальниця обернулася до тих, хто вбіг до дитячої.
— Що ти їй дала?
Коментування закрито.