Дитяча міська лікарня була за 20 хвилин ходьби. Він прийшов о пів на дев’яту вечора, підійшов до чергової й пояснив: хоче дізнатися про стан дитини.
«Соколов Артем, 5 років, поступив сьогодні». «Ви родич?» — спитала медсестра. «Ні».
«Тоді інформацію дати не можемо. Тільки родичам або офіційним опікунам». Віктор кивнув і вийшов.
Але додому не поїхав. Обійшов будівлю з торця, знайшов вікна кардіологічного відділення, другий поверх, ліве крило. Світло горіло у трьох вікнах із п’яти.
Став під стіною, підняв комір куртки. Стояв, дивився на вікна. Не знав, у якому з них лежить Артем.
Мороз щипав обличчя, під ногами рипіло. Минула година, потім друга. Об одинадцятій світло у двох вікнах згасло.
В одному лишилося. Віктор довго дивився на це останнє вікно. Потім повернувся й пішов додому.
Не тому що змирився, а тому що завтра треба було йти до паспортного столу й розбиратися з реєстрацією. Цієї ночі більше нічого зробити було не можна. Він це знав.
І це знання пекло тупо, як опік від металу крізь рукавицю. До паспортного столу він прийшов наступного ранку, ще до роботи, до відкриття. Пояснив ситуацію інспектору.
Немає постійної реєстрації, є договір оренди, треба оформити тимчасову за місцем перебування. Інспектор видав бланк, перелічив список документів. Усе стандартно, усе вирішувано.
Господар квартири Геннадій Павлович, той самий мовчазний інженер на пенсії, вислухав Віктора ввечері за чаєм. Віктор пояснив прямо. Потрібна тимчасова реєстрація для суду щодо усиновлення.
Геннадій Павлович довго дивився на нього поверх окулярів, потім спитав: «Хлопчик хворий?» Віктор сказав: «Так».
Геннадій Павлович поставив кухоль на стіл. «Давай папери, підпишу». До 20 грудня тимчасову реєстрацію було оформлено.
Барсуков отримав копію, доповнив пакет документів і повідомив: до січневого засідання готові. Артема виписали за три дні до Нового року.
Марина Сергіївна подзвонила вдень, голос уже без тієї напруженої інтонації. Стан стабілізувався, привезли сьогодні вранці, зараз спить. Віктор подякував і того ж вечора приїхав до нього.
Артем лежав у ліжку, укритий до підборіддя, блідіший, ніж звичайно, але очі ті самі. Дивився на Віктора, що ввійшов, без здивування. Сказав тихо:
«Ти що, щодня приходив, поки я там був?» «Ні», — відповів Віктор. «Брешеш».
Віктор помовчав. «Один раз прийшов. Не пустили».
Артем це переварив, потім сказав: «Я знав, що ти прийдеш». Віктор сів поруч, дістав із кишені магніт у формі підкови, той самий, який давав хлопчикові дивитися раніше, а тепер просто поклав на тумбочку.
«Твій», — сказав він. Більше не пояснював. Артем узяв магніт, стиснув у долоні й заплющив очі.
Новий рік Віктор зустрів удома сам. Геннадій Павлович пропонував зайти до нього. Той кликав по-сусідськи, без пафосу.
Віктор відмовився, але без грубості. Сидів біля вікна з кухлем чаю, дивився на вулицю. Опівночі десь у дворі вибухнули петарди, загавкав чийсь собака, спалахнули вогні.
Стало тихо. Він думав про Артема, про січневе засідання, про те, що Барсуков каже: шанси є. Обережно, по-адвокатськи, без обіцянок.
І про те, що за останні пів року він уперше за багато років думав не про минуле, а про те, що буде завтра. Третє засідання призначили на 16 січня 2007 року. Зала була та сама.
Суддя та сама. Черепнова навпроти, у тому самому темному кардигані. Але щось цього разу було інакше.
Віктор відчув це ще в коридорі, бо Барсуков дивився на свої папери зосереджено, але без тієї тяжкості, з якою входив минулого разу. Барсуков говорив упевнено. Закрив питання з реєстрацією.
Документи пред’явлено. Закрив питання з доходом. Довідки за 8 місяців.
Закрив питання з житлом. Пред’явив розгорнуту характеристику від підприємства, лист від Марини Сергіївни. Вона написала від себе, без прохання, на двох сторінках.
Про те, що Савельєв відвідує дитину регулярно понад пів року і є для хлопчика єдиним стабільним дорослим. Останнє Барсуков зачитав уголос. Повільно.
Суддя слухала, робила нотатки. Черепнова один раз відкрила рота. Барсуков м’яко, але точно парирував, пославшись на норму.
Черепнова закрила папку. Потім суддя зробила паузу. Подивилася на документи.
Підняла погляд. «Ця справа, — сказала вона повільно, — має ознаки прецедентної в частині тлумачення норми про умисність діяння». Зробила ще одну паузу.
Суд приймає матеріали до розгляду. Наступне засідання призначається через три тижні. Це було не «так», але це було не «ні».
Барсуков у коридорі стиснув Вікторові руку. Чув слово «прецедент». Суддя вивчає питання сама.
Це добрий знак. Віктор ішов додому пішки, хоча було холодно. Ішов повільно, руки в кишенях….
