Так і жили. Просто жив, без мети, без напрямку, як річка, що тече лише тому, що не вміє стояти на місці. Він не знав, що за п’ять років у коридорі обшарпаного дитячого будинку його зустріне погляд, який змінить усе.
Після виходу із зони життя Віктора будувалося повільно, як кладка із сирої цегли. Ніби й тримається, але зайвий раз краще не чіпати. Перше, що він зробив, — знайшов роботу.
Прийшов на ремонтне підприємство на промисловій вулиці, поклав перед майстром трудову книжку й сказав коротко: «Шостий розряд. Зварювальник».
Майстер, чоловік років п’ятдесяти з обвітреним обличчям, перегорнув книжку, подивився на руки Віктора й мовчки кивнув. Жодного запитання про судимість не прозвучало. Може, й не треба було.
Жив він у Ніни Степанівни, тієї самої господині з околиці, якій восени полагодив дах сараю без прохання. Вона тримала невеликий город, кота на ім’я Трактор і ніколи не ставила зайвих запитань. Вікторові це підходило.
Кімната була маленька. Ліжко, стіл, вікно у двір, кватирка з видом на горобину. Ніна Степанівна вранці залишала на кухні чай і хліб.
Мовчки, без пояснень. Віктор мовчки їв і йшов. Так жили місяць, потім рік, потім три.
Ніхто нікому нічого не винен, і це був, мабуть, найкращий вид спокою, який він знав. На роботі його поважали, не любили — це інше. Люблять тих, хто розмовляє.
Але поважали. Коли треба було зробити складний шов у незручному положенні, кликали Савельєва. Коли не могли розібратися з дефектом металу, теж.
Він не хвалився, не пояснював, просто робив. Майстер якось запропонував стати бригадиром. Віктор відмовився.
Зайва відповідальність за чужі рішення йому була не потрібна. У 2003 році на підприємство прийшов новий постачальник, Василь Петрович Кузьмін. Колишній армійський прапорщик, гомінкий, добродушний, із тих людей, які вітаються з незнайомцями першими й не помічають, що ті не раді.
Він зачепився за Віктора одразу. Може, відчув у ньому такого самого чоловіка без зайвих слів, тільки з іншим знаком. Стали обідати разом у їдальні навпроти.
Мовчали більше, ніж говорили, але це і була розмова. Петрович вечорами підробляв завгоспом у дитячому будинку номер 4, старій двоповерховій будівлі, колишньому купецькому домі, який давно вже не пам’ятав ні купців, ні саду. Іноді розповідав про нього, без жалю, без надриву, просто як факт.
Дітей багато, грошей мало, дах тече третій рік, труби гнилі, паркан розвалюється з минулої зими. Говорив і жував бутерброд із вареною ковбасою, ніби йшлося про погоду. Віктор слухав мовчки й не коментував.
Чужа біда його не тягнула. Він ледве давав собі раду з тим, щоб просто жити. Роки йшли однаково.
Робота, вечеря, короткий вечір із газетою, сон. Вихідні, лазня з Петровичем, іноді риболовля на річці. Навесні брали карася, восени щуку, якщо щастило.
Сиділи на березі мовчки, курили, дивилися на воду. Життя не тиснуло, але й нікуди не кликало. Вікторові було 47 років, і він звик до того, що більше нічого особливого не буде, не тому що змирився, а тому що перестав чекати.
Лише іноді, повертаючись пізно через двір, він затримувався біля горобини й дивився на вікна сусідніх будинків. Там горіло світло, чулися голоси, іноді — дитячий сміх або тупіт ніг по підлозі. Він не заздрив, просто дивився.
Потім ішов до своєї кімнати й лягав спати. У березні 2006 року Петрович подзвонив йому на роботу. Голос був винуватий.
«Віть, виручи. Паркан у дитбудинку зовсім розсипався, кут упав. Директорка за голову хапається».
«Там зварювання треба, скоби поставити, завіси заварити, кутник укріпити. У мене руки криві, сам знаєш. Приїдеш у суботу?»
Віктор помовчав секунду. «Приїду», — сказав він. Більше нічого.
Увесь тиждень він не думав про це, не передчував нічого особливого. Паркан — це просто паркан. Робота — це просто робота.
У суботу 7 квітня він зібрав інструмент, узяв із собою електроди й поїхав у дитбудинок. Сніг уже зійшов, але земля ще не просохла. Під ногами хлюпало.
Облуплені ворота дитячого будинку були прочинені. З-за них тягнуло запахом вареної каші й хлорки. Віктор штовхнув ворота й увійшов…
