— Краще ти послухай лікаря.
— Наталю, я вранці говорила вам про можливість кесаревого розтину. Думаю, у вашому випадку без операції не обійтися, інакше є великий ризик і для вас, і для дитини. Це стандартна процедура, різниця лише в тому, що дитина з’явиться на світ неприродним шляхом.
Потім лікарка ще довго сипала медичними термінами, а тоді додала:
— До речі, на Заході природні пологи вже вважають пережитком минулого. Навіщо випробовувати долю, якщо процедура може пройти абсолютно безболісно? І якщо ви не знали, Едик теж з’явився на світ завдяки операції, а ваша свекруха була однією з моїх перших пацієнток.
Наталя переводила погляд із чоловіка на свекруху. На їхніх обличчях не було жодної тривоги. Заспокоїлася й вона.
— Якщо так буде краще, я згодна, — сказала вона.
— От і добре. Завтра я вас ще раз огляну й призначу точну дату й час операції.
— Згоду будемо сьогодні оформляти? — спитала Тетяна Василівна.
— Звісно, сьогодні, поки ми всі в зборі, — перш ніж Наталя встигла щось сказати, відповіла свекруха.
Коли документи були підписані, Інга Вікторівна поквапилася.
— Ну, молодь, не буду вам заважати, завтра після роботи обов’язково заскочу.
Вона повернулася до дверей і привітно помахала на прощання рукою.
Лікарка дозволила Наталі в супроводі чоловіка прогулятися лікарняним парком. Вони йшли стежками, обрамленими високими липами, крони яких прорізали промені призахідного сонця. Тишу серпневого вечора порушував лише віддалений шум проспекту.
— Завтра або післязавтра нас уже буде троє, — мрійливо сказала Наталя й, на свій подив, помітила, як напружилося обличчя Едуарда. Однак він швидко взяв себе в руки й сказав:
— Так, навіть не віриться. Я, мабуть, завтра відпрошусь із роботи, раптом я тобі буду потрібен.
— Ну звісно, будеш інструменти хірургові подавати, — безтурботно засміялася Наталя. — Ходімо до палати, а то, мабуть, мене вже загубили.
Насправді Наталю вже чекала медсестра.
— Лікарка призначила вам крапельницю на ніч, це недовго, хвилин двадцять.
Наталя, нічого не підозрюючи, лягла на ліжко й підставила руку. За п’ять хвилин її свідомість затуманилася, і вона провалилася в темну м’яку безодню.
Едик прямував до автомобіля. У його думках був цілковитий сумбур. З одного боку, він був задоволений, що вдалося так спокійно вирішити всі проблеми, але з іншого — не був певен, що вчинив правильно. Він уперто відганяв від себе думки, що зрадив дружину, зрадив свою дитину.
— Але ж я все це роблю не заради себе, — з надривом прошепотів він і вдарив кулаком по капоту. Автомобіль одразу відгукнувся сигналізацією.
Щоб не привертати уваги, він швидко вимкнув її, сів у салон і завів мотор. Ледве він виїхав за межі містечка, як пролунав дзвінок від матері.
— Ти де? — без передмови спитала вона.
— Щойно виїхав від Наталі. Щось сталося? — стривожився він.
— Ні, навпаки, все йде за планом. Наталю зараз заберуть до операційної. Заїжджай по мене, і ми разом повернемося до лікарні. Нам Наталі нічого говорити не доведеться. Легенду розповість Тетяна Василівна. Наше завдання — максимально підтримувати її.
Близько півночі Едик та Інга Вікторівна повернулися до відділення. Наталя вже була в палаті, але все ще перебувала під дією наркозу. У невиразних видіннях їй здавалося, що вона чує крик дитини, але не бачить її. Увійшов анестезіолог. Лікар перевірив тиск і пульс, сказав, що всі показники в нормі. За хвилин сорок хвора буде при повній свідомості, але їй введуть снодійне.
Потім зазирнула Тетяна Василівна. Вона жестом запросила Едуарда та Інгу Вікторівну пройти за нею.
— Операція пройшла як по підручнику. Пацієнтка швидко одужає. Що стосується дитини: дівчинка — 3 кілограми 100 грамів. Усі візуальні ознаки захворювання наявні. Які органи ще уражені, покажуть подальші дослідження.
Усе це вона говорила чітко й швидко, ніби хотіла якнайшвидше завершити цю історію.
— Але ж далі все пройде, як ми домовлялися?
