Завтра Інга Вікторівна збиралася остаточно довести йому, що вони з Наталею роблять велику помилку, ухваливши рішення виховувати особливу дитину. «Тільки б Наталя не дізналася, які баталії точаться зараз у нього з матір’ю. Мабуть, треба було одразу їй усе розповісти, може, вона б уже змирилася».
Уранці Едуард застав дружину на кухні. Вона пила свій обов’язковий вітамінний коктейль і готувала його улюблений омлет із грибами.
— Ти надовго їдеш? — спитала вона, ставлячи тарілку на стіл.
— Не знаю, постараюся повернутися швидше, щоб устигнути з тобою на прогулянку. Куди сьогодні виберемо маршрут?
— Може, до ставків, давно там не були. Качечок погодуємо, на захід сонця подивимося. Наша донька має бачити тільки красиве.
— І як же вона побачить? — розсміявся Едик.
— Вона відчуває те саме, що й я, — цілком серйозно відповіла Наталя.
— А коли ми ім’я нарешті виберемо?
— Давай не поспішати, ось з’явиться наша дівчинка на світ, ми на неї подивимося, тоді й назвемо. Але все, я побіг, запізнююся.
Едуард ніжно обійняв дружину, поцілував у маківку, як маленьку дівчинку, і поїхав на зустріч із матір’ю.
Дорога до селища, де був інтернат, пролягала через безкраї поля. Скільки сягало око, до самого обрію простягалося яскраво-жовте море соняшників. Інга Вікторівна мовчала, ніби берегла сили для останньої сутички із сином.
— Як Наталя? — спитала вона, коли Едуард звернув на ґрунтову дорогу. — Ти хоч розумієш, що я думаю насамперед про неї? Адже саме на неї ляже весь тягар турботи.
— Мамо, я розумію, що ти бажаєш нам добра, але ми вже все вирішили, і сьогоднішня поїздка — лише марна трата часу, вона нічого не змінить.
Едуард намагався не показати свого роздратування, але виходило погано.
— Що ж, тоді я вивішу білий прапор і здамся. Тільки пам’ятай, допомоги від мене не буде. Я не збираюся міняти своє життя на вічні перегони по лікарнях без надії на одужання.
Автомобіль під’їхав до воріт, і охоронець, глянувши на номери, швидко відкрив шлагбаум і зателефонував Тамарі Яківні. Вона відразу вийшла на ґанок. Коли гості опинилися в її кабінеті, то побачили сервірований до сніданку стіл, але від частування відмовилися.
— Ви вже нас вибачте, Тамаро Яківно, але ви ж знаєте, з якого скорботного приводу ми сюди приїхали, — сказала чиновниця.
Вони пішли інтернатом. Сказати, що Едуард був шокований, — це нічого не сказати. Тамара Яківна виконала прохання своєї начальниці й повела їх до блоку, де перебували найтяжчі пацієнти. Лише на хвилину чоловік уявив, що з цим доведеться жити щодня, без вихідних і відпусток. «Я ще хоч на роботі можу пропадати, а Наталя, чи витримає вона? Може, краще справді не випробовувати долю й погодитися з пропозицією матері», — подумав він, але тут же засоромився своїх думок.
Коли вони знову опинилися в кабінеті завідувачки, Тамара Яківна сказала:
— Я вас, молодий чоловіче, ні в чому переконувати не збираюся, але повірте, таким дітям у нас краще. Умови в нас ви самі бачили, а для онуки Інги Вікторівни ми виділимо особисту няню.
Обличчя чиновниці після цих слів пересмикнуло, вона навіть у думках не допускала нічого спільного з дитиною, яка мала народитися.
— Тамаро Яківно, ми з вами говорили про документи, усе залишається в силі? — спитала Інга Вікторівна, ніби питання вже було вирішене.
— Так, звісно. Але якщо ви захочете навідати дитину, то перешкод не буде, — відповіла завідувачка.
— Ні вже, краще одразу обрубати всі зв’язки, — відрізала Інга Вікторівна.
Майже вся дорога назад теж минула в мовчанні. Лише перед самим в’їздом до міста Інга Вікторівна попросила заїхати до кафе. Вони замовили холодний чай і десерт. Коли офіціант пішов, мати сказала:
— Я не вимагаю зараз остаточної відповіді, але прошу подумати ще ось про що. Якщо з часом у вас народиться нормальна дитина, то ви приречете її на безрадісне дитинство. Час приділятимете їй за залишковим принципом. Але навіть не це головне: вона стане вигнанцем серед однолітків. Діти жорстокі, вони сміятимуться, що в неї така сестра. Вона не зможе запросити їх до себе в гості. Скажи, чому через ваш егоїзм вона має страждати?
— Наталя може не погодитися, — здаючись під натиском матері, відповів Едик.
— А Наталя нічого не знатиме. Я вже все продумала, — сказала Інга Вікторівна, розуміючи, що перемогла.
— Як минула зустріч? — спитала Наталя, коли чоловік повернувся додому.
— Як завжди, все вирішилося на користь компанії, — ховаючи очі, відповів Едик. — А в тебе як минув день?
