— Наталю, я зараз говоритиму з тобою не як із збуреним підлітком, а як із дорослою й розумною жінкою. Так, ми із сином ухвалили рішення залишити дитину в спеціальному інтернаті. Щоб ти не терзалася, ми сказали, що дівчинка народилася мертвою. Ти маєш зрозуміти й прийняти те, що це був єдиний правильний вибір. Такі діти не лише відстають у розумовому розвитку, їх супроводжує цілий букет хвороб, які лише погіршуватимуть ситуацію. Якби ми забрали дівчинку додому, ти б перетворилася на змучену, роздратовану доглядальницю, а мій син, мій єдиний син, усе життя носив би тяжкий тягар провини. Чоловіки слабкі в подібних ситуаціях. Найімовірніше, він почав би знімати стрес випивкою й поступово спився б.
Інга Вікторівна замовкла, чекаючи реакції невістки на свої слова. Але Наталя мовчала. Це трохи вибило свекруху з колії, і вона вже зовсім іншим голосом продовжила:
— Наталочко, невже ти захочеш проміняти ті стосунки, які у вас з Едиком є зараз, на страждання, які я щойно змалювала?
Наталя уважно подивилася на свекруху.
— Інго Вікторівно, знаєте, мені вас навіть трохи шкода. Ви не людина. Ви біоробот із певним набором функцій. Ви не здатні відчувати. Не хвилюйтеся, я ніколи не звернуся до вас по допомогу. Живіть із сином у своєму ілюзорному благополуччі. Я навіть не подаватиму заяву до поліції. За однієї умови. Завтра ж, ви чуєте, завтра ж ми їдемо туди, куди ви запроторили мою доньку. І ви робите все можливе й неможливе, щоб до вечора я повернулася додому з дитиною. А ти, — вона глянула на Едуарда, — повернеш усі речі до дитячої. Я не думаю, що ви їх викинули. Найімовірніше, вони десь на дачі.
Наталя встала й пройшла до спальні, залишивши свекруху й чоловіка вирішувати проблему, яку вони самі ж і створили. Вона лягла на ліжко й почала уявляти, як завтра побачить свою доньку, як нарешті обійме її, забере додому й постарається надолужити втрачене. Спокійним солодким сном вона забулася лише перед світанком.
Коли Наталя вийшла зі спальні, Едик та Інга Вікторівна сиділи на кухні й пили каву. З їхнього вигляду вона зрозуміла, що спати чоловік і свекруха взагалі не лягали.
— Наталю, — схопився Едик, — тобі налити кави?
— Дякую. У мене немає ні часу, ні бажання на китайські церемонії. Перейдемо до справи. Ми зараз збираємося й їдемо по мою доньку, — відповіла вона.
— Наталочко, але ми ж іще нічого не обговорили. Давай поговоримо. Не можна ж рубати з плеча, — спробувала вплинути на невістку Інга Вікторівна.
— Мені здається, ви достатньо часу обговорювали із сином за моєю спиною долю моєї доньки. Досить. Тепер вирішуватиму я. — Уперше в житті Наталя підвищила голос на свекруху. — Я зараз їду. А куди — до поліції чи до інтернату, де перебуває моя донька, — залежить від вашого рішення.
Зрозумівши, що її загнали в кут, Інга Вікторівна взяла телефон і набрала номер.
— Доброго ранку, Тамаро Яківно. Я зараз до вас приїду. Точніше, я приїду разом із сином і невісткою, — сказала вона.
Наталя була готова вже за десять хвилин. Вони вийшли на вулицю, і Інга Вікторівна сказала:
— Едику, їдемо твоєю машиною. Мою там добре знають, а нам бажано привертати якнайменше уваги. Хоча, мабуть, це вже не має значення. Шила в мішку не сховаєш.
Едик мовчки кивнув і попрямував до свого позашляховика. Усю дорогу вони мовчали. Лише коли з-за дерев показався паркан інтернату, Інга Вікторівна промовила:
— Наталю, ну скажи мені, навіщо ти хочеш зруйнувати наше життя заради дитини, яка ніколи не оцінить твоїх жертв? Може, годі грати в матір-героїню? Поїдемо додому й забудемо цей інцидент.
Наталя спершу не хотіла вдаватися в дискусії, але потім відповіла:
— Інго Вікторівно, а якби Едик народився з хворобою, ви б його теж так легко списали з рахунків, як онуку, і зараз би навіть не згадували про нього?
Тіло жінки сіпнулося, ніби її вдарили. З такої точки зору появу в родині особливої дитини вона ніколи не розглядала. Маска впевненості у своїй правоті раптом сповзла з її обличчя. І вона вперше замислилася, що накоїла…
