«Едику, всяке може статися, такі документи мають надійно зберігатися», — сказала тоді Інга Вікторівна перед тим, як Наталя повернулася з роботи додому.
Чоловік стояв у дверях, не в силі зробити й кроку до кімнати. Він розумів, що все його звичне життя розлетілося зараз, як крихка порцелянова статуетка під ударом молота.
— Де моя донька? — чужим холодним голосом спитала Наталя.
Думки заметушилися в голові Едика, але жодну з них він не міг вхопити, щоб відповісти на запитання дружини.
— Люба, ти ж знаєш, що наша донька народилася мертвою, — заїкаючись, промовив він.
— Я в тебе питаю, де моя донька? Якщо зараз я не отримаю відповіді, завтра ж іду до поліції. З цією картою доказів буде більш ніж достатньо.
— Наталю, зачекай, ми ж хотіли як краще. Мама казала, що з твоєю дитиною в нас немає майбутнього, — намагався виправдатися Едик, хоча вже розумів, що не зможе цього зробити.
— Я повторюю востаннє: де моя донька?
У голосі Наталі не було ні сліз, ні істеричних ноток, а лише холодний метал прокурора, готового винести суворий вирок.
— Наталю, я не знаю. Її відвезли до хорошого пансіонату. Мама сказала, що так буде краще для всіх, і насамперед для неї.
Едик почав переконувати дружину, повторюючи слова Інги Вікторівни, але Наталя навіть не намагалася вникнути в те, що він говорив. За кілька хвилин у її очах чоловік перетворився на слизького вужа на розпеченій сковороді, який знає, що приречений, але все ще намагається знайти вихід. Наталя бридливо дивилася на тремтячого чоловіка й не розуміла, як могла любити цю істоту, яка заради комфорту пожертвувала донькою.
— Наталю, ну, якщо хочеш, я завтра дізнаюся точно, куди відвезли дитину. Я поговорю з мамою. Ми зможемо знайти вихід. Може, ми заберемо її додому й будемо виховувати.
— Дзвони матері, нехай вона негайно їде сюди. Я хочу сьогодні ж знати, що сталося, — усе так само холодно й наполегливо сказала Наталя.
— Але, люба, вже пізно, давай усе обговоримо вранці. Ти ж знаєш, ранок вечора мудріший, — спробував усміхнутися Едик, але в нього вийшов жалюгідний оскал. — Може, завтра вся ситуація тобі здасться в іншому світлі.
— Дзвони, — повторила вона.
Едик вийшов на кухню. Крізь нещільно прочинені двері Наталя чула, як він постійно виправдовувався, мов нашкодивший школяр. Коли він знову увійшов до вітальні, то був біліший за полотно.
— Вона зараз буде, — сказав Едик, безсило сів на підлогу й закрив обличчя руками.
Інга Вікторівна приїхала за сорок хвилин. Наталя сама відчинила їй двері, бо Едик перебував у повній прострації й, здавалося, взагалі не реагував на зовнішні подразники. Свекруха стримано привіталася, пройшла до вітальні й зайняла одне з крісел. Зовні вона була абсолютно спокійною, і лише тремтячі мізинці рук видавали хвилювання…
