— Андрій усміхнувся. — Ми сім’я. Сім’ї не потрібні папірці.
Тоді Дмитро дістав телефон і ввімкнув запис розмови в кафе. Голос Лариси Петрівни заповнив тишу кабінету. Поблажливий, самовпевнений.
«Ну яка квартира, Дмитре Івановичу? Це вже спільне майно…»
«Гроші він використовував для сім’ї, це нормально…»
Андрій застиг. Посмішка сповзла з його обличчя. Увійшов Ільгар із пухкою папкою, що рясніла кольоровими закладками, і поклав її перед Андрієм.
— Схема транзакцій з рахунку Оксани на рахунки, афілійовані з ТОВ «Лариса Консалт», фірмою вашої матері. Суми, дати, одержувачі. Все задокументовано.
— У Оксани не було доступу до телефону і банку в цей період, — додав Валерій, постукуючи по папці. — Є свідки. Є повідомлення з погрозами.
Андрій спробував перехопити ініціативу, подавшись вперед.
— Послухайте, я заберу Назара через опіку! У матері такі зв’язки, вам і не снилося! Один дзвінок, і…
— Ще одна погроза.
Валерій кивнув на диктофон, що блимав червоним оком на краю столу.
— Записано. Продовжуйте.
Потім на стіл лягло відео від Валентини Іванівни. Валерій розгорнув ноутбук до Андрія і натиснув пробіл.
47 секунд тиші в кабінеті, тільки крики з екрана. Вадим штовхає, Андрій грабує, Лариса Петрівна ображає. Оксана падає на коліна, дитина кричить.
Андрій зблід так, що веснянки стали видні чіткіше, а під очима залягли тіні.
Дмитро поклав на стіл фінальну папку.
— Свідчення Лесі, соцпрацівника. Медичний висновок по Назару: зневоднення, пітниця, недобір ваги, виснаження. І заява в прокуратуру на Вадима Гончаренка, реєстратора, який на записі зізнався у фальсифікації документів.
— Давайте домовимося! — Андрій заторохтів швидко, нервово облизуючи губи. — Два мільйони відступних, і я зникаю. Розлучення, відмова від претензій — все підпишу. Забудемо як страшний сон.
Дмитро дивився на нього. На цього хлопчика в дорогому піджаку, який одружився не на Оксані, а на квартирі та автосервісах тестя. І не відчував нічого, крім гидливості.
— З цієї хвилини у тебе немає нічого, — вимовив він рівно. — Ні машини, ні квартири, ні грошей, ні сина. І передай мамі: її колишні учні не допоможуть. Часи змінилися.
Андрій схопився, перекинувши стілець. Обличчя його пішло червоними плямами.
— Ви пошкодуєте! Ви всі кров’ю вмиєтеся!
— Це ти пошкодуєш, — відповів Дмитро йому в спину. — Вже шкодуєш. Просто ще не дійшло.
Валерій вимкнув запис і дозволив собі ледь помітну усмішку…
Коментування закрито.