— Ох, я вас так розумію. У мене теж вічно щось пищить.
І продовжила говорити. А Валерій, що сидів через два столики з резервним диктофоном, писав кожне слово.
Нічний візит Вадима стався через три дні. Мабуть, сім’я Гончаренків вирішила посилити пресинг. Дмитро почув рев мотоцикла у дворі, потім кроки до під’їзду. Але перш ніж Вадим дістався до домофона, з колонки на кермі на весь двір гримнув шансон.
Дворовий пес Бім завив в унісон. Бабуся з другого поверху відчинила вікно:
— Це що за дискотека о першій годині ночі?! Поліцію викличу!
Вадим метнувся до байка, вимикаючи музику, в поспіху впустив шолом. Той відкотився під припаркований легковик. Поки він його діставав, чортихаючись крізь зуби, світло запалилося ще в трьох квартирах. Нарешті він дістався до домофона.
— Оксано, це Вадим. Давай вирішимо все по-сімейному.
Дмитро жестом наказав усім зберігати тишу. Ільгар увімкнув запис.
— Якщо роздуєте скандал, програє Оксана, — голос Вадима звучав глухо через динамік. — Андрій подасть заяву. У нас в органах свої люди.
— Йди геть, — Дмитро говорив у трубку, не відчиняючи двері.
— Дмитре Івановичу, не ускладнюйте. Я в реєстрі працюю. Знаєте, скільки всього можна, ну… підкоригувати в базі? Дарчу вашу, наприклад, ніхто і не знайде, якщо по-хорошому домовимося.
— Йди, Вадиме. Поки сусіди наряд не викликали.
Вадим сплюнув на асфальт, розвернувся і поплентався до мотоцикла. Повільно, демонстративно, але під прицільними поглядами розбуджених пенсіонерів, які висунулися з вікон, запам’ятовуючи його прикмети.
Ільгар вимкнув диктофон і подивився на Дмитра. Вираз обличчя у нього був як у людини, яка отримала подарунок долі.
— Він щойно зізнався в посадовому злочині при свідках, — сказав він тихо, ховаючи пристрій у внутрішню кишеню піджака. — Весь будинок не спить і бачить його обличчя. Бабуся з другого поверху, готовий закластися, вже набирає дільничного.
Оксана сиділа на дивані, обіймаючи прокинулогося Назара. Її руки все ще тремтіли — тим дрібним тремтінням, яке видає життя в постійному страху. Але в очах з’явилося щось нове. Не жах, а злість. Та сама здорова злість, яка змушує підніматися з колін, коли все здається безнадійним.
— Тату, — вона підняла голову, і голос її прозвучав твердіше, ніж у всі попередні дні. — Я буду боротися. Тільки не знаю як.
Дмитро сів поруч, поклав важку долоню на її плече. Донька схудла так, що одяг висів на ній мішком.
— Тобі не потрібно знати все, — сказав він. — Тобі потрібно просто витерпіти і говорити правду. Решту зробимо ми.
Валерій кивнув зі свого кутка, переглядаючи документи на планшеті.
— Оксано Дмитрівно, ваше завдання зараз — відновитися. Назару потрібна здорова мама, а не загнана лань. Юридична війна — це наша робота.
Наступного ранку Микола зателефонував із новиною, яка остаточно переламала хід гри. Голос його звучав збуджено, з ноткою мстивого торжества.
— Дмитре Івановичу, тут бомба! Сусідка Гончаренків по сходовій клітці, пенсіонерка Валентина Іванівна, веде блог про рослини, «Квіти Валентини» називається. Того дня вона знімала на телефон, як поливає герані на балконі. І в кадр потрапило все. Взагалі все.
— Що саме «все»?
Коментування закрито.