«Думаєш, сховалася? Гроші належать твоєму чоловікові. Якщо не повернешся, готуйся втратити Назара. У нас в опеці все схоплено».
Валерій зробив скріншот, пробив номер відправника.
— Одноденка, сім-карта куплена в переході. Номер злили через оператора, — констатував він. — У Гончаренків всюди свої інформатори. Нічого, це теж піде в скарбничку доказів.
А потім зателефонувала сама Лариса Петрівна. Відеодзвінок застав Дмитра на кухні, коли він пив остиглий чай і думав про те, що тиск знову скаче, а таблетки закінчуються.
На екрані з’явилося обличчя свахи. Доглянуте, з виразом нудотної суворості, яке буває у завучів, що викликають батьків «на килим». За її спиною Дмитро впізнав вітальню квартири в новобудові. Нові гардини, перестановка меблів. Вони вже обживалися.
— Дмитре Івановичу, — голос Лариси Петрівни лився патокою. — Давайте поговоримо як цивілізовані люди. Оксаночка психічно нестабільна. Ви ж самі бачите. Післяпологова депресія, істерія. Це трапляється. Вона не в змозі піклуватися про дитину.
За її плечем маячив Андрій. Тонка усмішка, холодні очі.
— Якщо ви не повернете Оксану, — додав він, — завтра заява ляже в поліцію і опіку. І Назар більше не залишиться з цією ненормальною.
Дмитро мовчав, свердлячи поглядом екран, запам’ятовуючи кожне слово, кожну інтонацію.
— Ларисо Петрівно, — вимовив він нарешті. — Запам’ятайте цю розмову.
І натиснув відбій.
Валерій зберіг запис розмови. Ільгар кивнув:
— Все зафіксовано.
Тепер у них було достатньо матеріалу, щоб перейти в контрнаступ. Зустріч у кафе «На набережній» Дмитро організував сам, відправивши Ларисі Петрівні повідомлення, вивірене до букви. Він нібито втомився, не хоче скандалу, готовий обговорити компроміс. Вона погодилася миттєво — звикла до капітуляції опонентів.
Дмитро прийшов один, одягнений у поношену сорочку, без дорогого годинника. Хотів виглядати зламаним старим, у якого вичерпалися сили. Лариса Петрівна зустріла його з фальшивим співчуттям, взяла за руки своїми теплими долонями.
— Дмитре Івановичу, я ж розумію, як вам нелегко. Оксаночка завжди була важкою дитиною.
Андрій сидів поруч із посмішкою ріелтора, що закриває угоду року. Дмитро опустив голову, потер скроні. Грав роль, як у дев’яностих грав перед бандитами, які думали, що він зламався.
— Я хочу, щоб все повернулося на свої місця. Квартира, машина, гроші, донька.
Лариса Петрівна поблажливо розсміялася.
— Ну яка квартира, Дмитре Івановичу? Це вже спільне майно. Адже Оксана заміжня.
— А гроші?
— Ну а що такого? — Андрій знизав плечима. — Бюджет спільний. Я чоловік. На сім’ю витратив.
Телефон Дмитра лежав у нагрудній кишені сорочки, фіксуючи кожне слово. Лариса Петрівна якраз вимовляла чергову ключову фразу:
— Житло і машина – це сімейне право. А якщо Оксані потрібна дитина, нехай…
Раптом телефон голосно оголосив механічним голосом: «Увага! Пам’ять пристрою переповнена. Видаліть зайві файли».
Лариса Петрівна осіклася. Андрій напружився. Дмитро незворушно дістав смартфон, подивився на екран, похитав головою і прибрав назад.
— Нагадування. Таблетки від гіпертонії. Склероз, Ларисо Петрівно, що поробиш, вік.
Вона розслабилася…
Коментування закрито.