— Гірко молодим! Нехай ваше спільне життя буде безхмарним, а біди оминають стороною, — театрально втираючи сльозу, промовила Марина Геннадіївна, рідна тітка нареченої. — Щиро дякую, — чемно всміхнулася Женя, в душі тріумфуючи від того, що назавжди позбулася тотального контролю своєї родички. До свого зрілого чоловіка вона не відчувала жодних теплих почуттів, а подекуди навіть відверто його побоювалася. Роман вирізнявся важким характером і природною грубістю, однак із юною дружиною поводився вкрай обережно, наче з дорогоцінною кришталевою вазою, боячись незграбним рухом розбити її вщент.
Спочатку Євгенія припиняла будь-які спроби Романа Олександровича зблизитися. Близько двох років тому дівчина влаштувалася до його контори, яка вважалася єдиним перспективним місцем у їхньому скромному провінційному містечку. Солідний керівник миттєво запримітив чарівну підлеглу й почав виявляти їй вельми нав’язливі знаки уваги.
Через тиск начальника Женя всерйоз замислювалася про звільнення, чудово усвідомлюючи при цьому, що знайти гідну альтернативу за фахом буде вкрай складно. Саме в цей момент у ситуацію втрутилася Марина Геннадіївна, яка офіційно виховувала племінницю з восьмирічного віку. Свого часу жінка взяла на себе опікунські обов’язки, рятуючи дівчинку від дитбудинку.
Батьки Жені вели маргінальний спосіб життя, який закономірно завершився крахом. Спершу в невідомому напрямку зникла мати, а невдовзі батька, який страждав на тяжку залежність, засудили до довічного ув’язнення за страшний злочин. Органи опіки вже готували документи для переведення дитини до притулку, коли на обрії з’явилася сестра батька.
Щоправда, Марину Геннадіївну рухали аж ніяк не високі моральні принципи й родинна прив’язаність. Опіку над сиротою вона оформила виключно з корисливих міркувань, поклавши око на простору батькову квартиру. Жінка зробила там косметичний ремонт і довгі роки отримувала стабільний прибуток від квартирантів.
Щойно племінниця відсвяткувала повноліття, тітка почала методично вмовляти її позбутися нерухомості, щоб вкластися в будівництво просторого котеджу. «Ми ж найближчі люди, одна сім’я. Продамо твої квадратні метри, заллємо фундамент, а потім і мою квартиру пустимо з молотка, щоб купити розкішні меблі й хороше авто», — солодко співала Марина. Будучи надто м’якою й недосвідченою, Женя піддалася на вмовляння й підписала всі папери.
Квартиру швидко продали, але обіцяне будівництво так і лишилося на словах. «Поспішати нікуди, треба дочекатися слушного моменту», — постійно виправдовувалася родичка. «Зараз в економіці суцільна нестабільність, тому краще притримати гроші до настання світлої смуги».
У підсумку наївна дівчина опинилася на вулиці без власного кута і навіть без прописки. Тітка навідріз відмовилася реєструвати її на своїй житлоплощі, нарікаючи на високі тарифи на комунальні послуги. А коли Марина Геннадіївна дізналася про наполегливі залицяння заможного директора фірми, то й зовсім втратила сором.
Родичка почала щодня промивати Жені мізки, вимагаючи не проґавити таку блискучу партію. Вона без упину твердила, що така удача усміхається лише раз у житті, і втратити багатого нареченого — непростима дурість. «Навіть не думай писати заяву за власним бажанням, інакше тієї ж миті вилетиш із мого дому з речами», — безапеляційно заявила тітка одного вечора.
«Я присвятила тобі найкращі роки, годувала, забезпечувала, а ти смієш вернути носа від свого щастя?» — обурювалася жінка. Розуміючи, що спокійне життя в золотій клітці з нелюбом усе ж краще за нескінченну психологічну тиранію, Женя капітулювала й прийняла пропозицію Романа Олександровича. Колеги по роботі намагалися отямити наречену, нагадуючи про моторошну репутацію їхнього керівника. У кулуарах шепотілися, що начальник уже двічі був одружений і вирізнявся вкрай збоченими, садистськими нахилами.
Місцеві пліткарі стверджували, що обидві попередні обраниці Романа зрештою опинилися в психіатричній клініці, після чого він поспіхом ліквідував столичний бізнес і осів у їхній глушині. Женя списувала ці розмови на звичайну людську заздрість, адже в маленьких містах обожнюють вигадувати небилиці про успішних приїжджих. «Щиро дякую всім присутнім за теплі слова. Можете гуляти тут хоч до ранку, а нам із дружиною час усамітнитися», — голосно промовив Роман, підводячись із-за святкового столу.
«Може, посидимо ще трохи?» — несміливо пролепетала зблідла від хвилювання наречена. «Гості щойно розійшлися, мені зовсім не хочеться обривати святкування на найцікавішому місці». «Не хвилюйся, люба, у нашій спальні на тебе чекає таке продовження бенкету, яке ти не забудеш до кінця своїх днів», — усміхнувся новоспечений чоловік.
«Ходімо до автомобіля», — Роман міцно схопив Женю за талію й майже силоміць потяг до виходу. Саме в ці секунди до дівчини дійшло, якої фатальної помилки вона припустилася. Вона зовсім не була готова ділити ложе з цим владним і моторошним чоловіком. Їй нестерпно хотілося зірватися з місця й утекти в рідні стіни, але повертатися було нікуди, адже тітка напевно замкне перед нею двері.
«Розташовуйся і почувайся як удома, тепер ти тут повноправна господиня», — гордо мовив Роман, демонструючи величезну вітальню. «Тут ми влаштовуватимемо прийоми, в тій кімнатці з часом облаштуємо дитячу, а в кінці коридору — наша особиста територія». Чоловік владно вказав на масивні дубові двері.
«Іди в душ, освіжися, а потім я познайомлю тебе з нашим сімейним гніздечком». Щоки Жені спалахнули рум’янцем, і вона покірно опустила погляд. Вибору не лишалося: тепер вона законна дружина й мусить миритися зі своїм статусом. Опинившись у ванній, дівчина навмисне тягнула час, довго стоячи під струменями крижаної води.
Вона втратила лік хвилинам, аж поки грубий стукіт у двері не змусив її здригнутися. «Уже виходжу!» — крикнула Женя, поспіхом закручуючи вентиль. «Поквапся! Моє терпіння не безмежне!» — невдоволено гаркнув із коридору Роман. Дівчина згоряла від нестерпного сорому й мріяла розчинитися в повітрі…
