— запитав він, не обертаючись.
— Ірина, — відповіла жінка, впоравшись із плачем. — А це Максим і Артем.
— Олексій, — представився він коротко.
Мовчання. Молодший хлопчик знову закашлявся. Ірина погладила його по голові.
— Йому потрібні ліки, — сказав Олексій, повертаючись до них. — У мене є жарознижувальне. Дам зараз.
Він вийшов із кухні, піднявся у свою кімнату. Дістав з аптечки сироп. Стояв кілька секунд, дивлячись на пляшечку. Купував її років три тому, коли сам застудився. Спустився назад, налив сироп у ложку, підійшов до столу.
— Відкрий рот, — сказав він молодшому м’якше, ніж збирався.
Хлопчик подивився на матір. Вона кивнула. Він слухняно відкрив рот. Олексій дав йому ліки. Хлопчик поморщився, але проковтнув.
— Дякую, — сказала Ірина тихо, дивлячись на Олексія. — Я не знаю, як…
— Їжте, — перебив він. — Потім поговоримо.
Він вийшов на ґанок, зачинив за собою двері, притулився до стіни. Заплющив очі. Що він робить? Навіщо впустив їх? У нього є своє життя — налагоджене, спокійне. Без людей. Без болю. А тепер у його будинку жінка з дітьми. Чужі. Зовсім чужі. Але чому тоді в грудях так стиснулося, коли він побачив їх на сіні? Олексій розплющив очі, подивився на світанок. Сонце піднімалося над полем, туман розсіювався. Він простоїть тут ще хвилину. Потім повернеться. Запитає, що сталося, чому вони тут, куди їм іти. А далі? Далі розбереться.
Олексій видихнув, випрямився, штовхнув двері і увійшов назад у будинок. Ірина сиділа за столом. Діти доїли хліб. Молодший поклав голову їй на плече, очі в нього злипалися.
— Розкажіть, — сказав він.
Очі Ірини були червоні, втомлені, сповнені відчаю.
— Мій чоловік помер два місяці тому, — почала вона тихо. — Інфаркт. Йому було 35 років. Залишилися борги. Великі. Колектори забрали квартиру, меблі, все. Родичів у мене немає. Друзі відвернулися. Я намагалася знайти роботу, але з дітьми ніхто не бере. Грошей не залишилося зовсім. Ми ночували на вокзалі, поки охорона не прогнала. Я вирішила… вирішила йти до подруги в обласний центр. Може, вона допоможе. Але це далеко. Діти втомилися, Артем захворів. Я побачила ваш сарай і подумала… Тільки переночувати. Я не хотіла…
Голос її зірвався. Вона замовкла, витерла сльози. Олексій сидів мовчки, дивився на неї. На обручку на її пальці. На дітей. На молодшого, який спав на руках у матері. На старшого, який щосили намагався не плакати. Два місяці вона вдова. Він — п’ятнадцять років вдівець. Він знав цей біль. Знав, як він ламає, змінює все.
— Залишайтеся, — сказав він. — На кілька днів. Поки хлопчик не одужає. Поки не придумаєте, що робити далі.
Ірина підняла голову, дивилася на нього з недовірою.
— Ви… правда? — прошепотіла вона.
— У мене є гостьова кімната, — відповів Олексій, встаючи. — Давно не відкривав. Зараз приготую. Йдемо.
Він пішов коридором, зупинився біля зачинених дверей. Не відкривав їх п’ятнадцять років. Не міг. Поклав руку на ручку, глибоко вдихнув, відкрив. Кімната була маленька, чиста. Ліжко, шафа, стіл. На полиці в кутку — іграшкове ведмежа. Старе, пошарпане. Куплене колись давно для доньки, яка так і не народилася.
Олексій завмер на порозі, дивився на ведмежа. Горло стиснуло.
— Це… — почала Ірина за його спиною і осіклася.
Олексій ступив у кімнату, підійшов до вікна, відкрив його, впустив повітря.
— Зараз принесу постіль, — сказав він, не обертаючись. — Розташовуйтеся.
Він вийшов, пройшов повз Ірину, не подивившись на неї. Піднявся у свою кімнату, сів на ліжко, опустив обличчя в долоні. Що він накоїв? Впустив їх у свій будинок, у своє життя. Але відправити їх було неможливо. Він бачив очі Ірини, чув кашель дитини, бачив, як старший хлопчик намагається бути сильним. Кілька днів. Лише кілька днів. Потім вони підуть.
Олексій підняв голову, подивився на фотографію Марини на тумбочці.
— Вибач, — прошепотів він.
Встав, дістав із шафи чисту постільну білизну, спустився вниз. Застелив ліжко в гостьовій кімнаті. Ірина стояла біля дверей, тримала сплячого Артема на руках. Максим притискався до її боку.
— Лягайте, — сказав Олексій. — Відпочивайте. Я буду працювати. Якщо щось потрібно, я у дворі.
— Дякую, — сказала Ірина тихо. — Дякую вам. Я не знаю, як…
— Не треба, — перебив Олексій. — Просто відпочивайте.
Він вийшов із кімнати, зачинив двері. Стояв у коридорі, слухав тишу. Тиші більше не було. У його будинку жили люди.
Олексій пропрацював до обіду, не заходячи в будинок. Лагодив огорожу біля загону для кіз. Робота була проста, не вимагала думати. Руки робили все самі. Але думки поверталися до будинку. До зачинених дверей гостьової кімнати. До жінки та дітей за ними. Він зупинився, витер піт з чола. Подивився на годинник: пів на другу. Треба поїсти.
Олексій увійшов у будинок тихо. Прислухався. З гостьової кімнати долинали приглушені голоси. Дитячі. Він пройшов на кухню, дістав із холодильника вчорашній суп, поставив розігрівати. Двері гостьової кімнати відчинилися. Ірина вийшла. Волосся прибране у хвіст, обличчя бліде, втомлене.
— Добрий день, — сказала вона тихо, зупиняючись у дверях кухні. — Вибачте, що потурбувала. Можна… можна мені води налити дітям?
— Беріть, — відповів Олексій, не обертаючись. — Все, що потрібно.
Ірина пройшла до раковини, наповнила склянку. Руки в неї тремтіли злегка.
— Ви… обідати будете? — запитала вона, дивлячись йому в спину. — Можу допомогти. Приготувати щось.
— Не треба, — сказав Олексій коротко. — У мене все є.
— Зрозуміло, — прошепотіла Ірина.
Вона взяла склянку і вийшла. Олексій почув, як зачинилися двері кімнати. Він вимкнув плиту, розлив суп у тарілку, сів за стіл. Їв мовчки, швидко, не відчуваючи смаку. Закінчив, помив посуд. Подивився на зачинені двері гостьової. Треба поговорити. Сказати, скільки вони можуть залишитися. Два-три дні. Не більше.
Олексій підійшов до дверей, постукав.
— Так? — відгукнулася Ірина.
Він відчинив двері. Ірина сиділа на ліжку, діти поруч із нею. Молодший спав. Старший читав книгу, стару, пошарпану, мабуть, знайшов на полиці.
— Нам треба поговорити, — сказав Олексій, залишаючись на порозі.
— Звичайно, — кивнула Ірина. Повернулася до старшого сина. — Максе, посидь із братом. Я вийду ненадовго.
Хлопчик кивнув серйозно, відклав книгу, сів ближче до сплячого брата. Ірина вийшла з кімнати, прикрила двері. Вони стояли в коридорі.
— Я хотів сказати, — почав Олексій, дивлячись убік. — Можете залишитися на два-три дні. Поки хлопчик не одужає. Поки не придумаєте, куди йти далі.
— Дякую, — видихнула Ірина. — Я… я розумію. Ми не будемо заважати. Обіцяю. Як тільки Артему стане краще, ми підемо.
— Добре, — кивнув Олексій.
Мовчання.
— У вас є куди йти?
Коментування закрито.