— покликав Максим невпевнено.
Ірина підняла голову, усміхнулася.
— Ідіть сюди, — покликала вона.
Діти підбігли. Олексій розкрив руки, обняв їх усіх. Ірину. Максима. Артема. Всіх відразу.
— Ми залишаємося? — запитав Артем, дивлячись знизу вгору.
— Залишаєтеся, — підтвердив Олексій. — Якщо хочете.
— Хочемо! — закричав Артем. — Ура!
Максим мовчав, дивився на Олексія. Потім тихо сказав «дякую».
— Тату…
Слово зірвалося випадково. Хлопчик злякався, почервонів.
— Вибач, — пробурмотів він. — Я не хотів. Просто так вийшло.
Олексій притягнув його до себе, міцно обняв.
— Не вибачайся, — сказав він хрипко. — Ніколи не вибачайся за це.
Максим обняв його у відповідь. Артем теж. Ірина плакала і сміялася одночасно. Вони стояли так. Четверо. Обнявшись. Під вечірнім небом. Сім’я. Нова. Зібрана по шматочках. З болю. З втрат. З надії. Не ідеальна. Але справжня.
Пізніше, коли діти заснули, Олексій піднявся у свою кімнату. Відкрив шафу, дістав фотографію Марини зі стіни. Довго дивився на неї. На її усмішку. На молоде обличчя.
— Дякую, — прошепотів він. — За три роки щастя. За любов. За те, що навчила мене відчувати. Вибач, що так довго не міг відпустити. Але тепер… тепер пора.
Він поклав фотографію в комод. Акуратно. Бережно. Не викинув. Не сховав подалі. Просто прибрав. Відпустив.
Двері скрипнули. Увійшла Ірина. Побачила відкритий комод, зрозуміла. Підійшла, взяла його за руку.
— Ти впевнений? — запитала вона тихо.
— Так, — кивнув Олексій. — Вона залишиться в моєму серці. Завжди. Але жити я хочу тут. Зараз. З вами.
Ірина притиснулася до нього. Він обняв її. Вони стояли так у тиші, в темряві. Вдвох. Потім підійшли до вікна, подивилися у двір. Ніч. Зірки. Ферма спить. Будинок наповнений теплом. Діти сплять у кімнаті. Їхні діти. Спільні тепер.
— Ти щасливий? — запитала Ірина тихо.
Олексій мовчав, думав. Потім відповів:
— Так.
Вперше за п’ятнадцять років — так.
Вони вийшли на ґанок, сіли на сходинки. Як у той перший день, коли він знайшов їх у сараї. Тиша оточувала їх. Але тепер вона була інша. Не порожня. Наповнена життям, диханням, присутністю. Олексій слухав цю тишу і не боявся її. Більше не боявся. Тому що вона була наповнена любов’ю.
Через рік вони одружаться. Тихо. Без пишного весілля. Тільки найближчі. Через два роки у них народиться спільна дитина. Дівчинка. Вони назвуть її Вірою. Віра в майбутнє. Як колись хотіла Марина. Максим піде вчитися на агронома, повернеться допомагати Олексію на фермі. Артем стане ветеринаром, буде лікувати тварин в окрузі.
Вони не забудуть ні Марину, ні Дмитра, ні біль, ні втрати. Але вони навчяться жити. По-справжньому жити. Тому що щастя — це не відсутність болю. Це вміння любити, незважаючи на нього.
Коментування закрито.