— Розумію, — кивнув Олексій. — Ми не будемо поспішати. Просто… будемо жити. Далі. Разом. І подивимося, що з цього вийде.
— Добре, — погодилася Ірина.
Вони стояли, дивилися один на одного. Між ними було так багато несказаного. Але висловлювати було рано.
— Ідіть спати, — сказав Олексій. — Завтра рано вставати.
— Ви теж, — відповіла Ірина. — На добраніч.
— На добраніч, — кивнув Олексій.
Ірина вийшла з кухні. Олексій залишився. Притулився до стіни, заплющив очі. Що це було? Визнання? Обіцянка? Початок чогось? Не знав. Але всередині щось змінилося остаточно. Він більше не один у своєму болю. Вона розуміє. Відчуває теж. І це… це давало надію. Робку. Крихку. Але справжню.
Олексій піднявся до себе, ліг на ліжко, заплющив очі. Засинав з думкою про неї, про її слова, про майже поцілунок. І вперше за п’ятнадцять років засинав не з болем, а з передчуттям завтрашнього дня.
Минуло півроку. Зима змінилася весною. Сніг розтанув, поле зазеленіло. Ферма ожила після холодів. Життя увійшло у звичне русло. Буденне, тихе, але наповнене. Ірина працювала в школі, відкладала кожну копійку. Вечорами рахувала гроші в банці, записувала суми в зошит. Копила. Діти підросли. Максим став вищим, серйознішим. Допомагав Олексію на фермі щодня після школи. Артем перестав боятися тварин. Годував курей сам, гладив кіз, сміявся багато. Олексій змінився: став м’якшим, усміхався частіше, говорив більше. Будинок перестав бути просто будівлею, став домом. З шумом, сміхом, життям.
Але щось висіло в повітрі. Недомовлене. Після тієї нічної розмови місяць тому вони обидва намагалися тримати дистанцію. Не підходити занадто близько. Не говорити занадто відверто. Боялися обидва зруйнувати крихку рівновагу.
У суботу ввечері Ірина підійшла до Олексія на ґанку, сіла поруч, руки стиснула в замок.
— Мені треба вам дещо сказати, — почала вона тихо.
Олексій відчув: зараз буде щось важливе. Напружився.
— Слухаю, — відповів він.
— Я накопичила гроші, — сказала Ірина. — На перший внесок за кімнату. В райцентрі здають двокімнатну квартиру. Недорого. Ми можемо туди переїхати. Через два тижні.
Олексій завмер. Слова не доходили відразу. Потім дійшли. Боляче. Різко.
— Переїхати? — перепитав він глухо.
— Так, — кивнула Ірина. — Ми прожили тут півроку. Ви так багато для нас зробили. Але ми не можемо жити тут вічно. Це ваш будинок. Ваше життя. Нам пора.
— Зрозуміло, — сказав Олексій коротко.
Встав, увійшов у будинок, не озираючись. Ірина залишилася сидіти, дивилася йому вслід. У грудях стискалося. Боляче. Але інакше не можна. Не можна жити у вічному боргу. Не можна бути тягарем. Треба йти. Будувати своє життя. Навіть якщо серце розривається.
Кілька днів Олексій ходив похмурий, мовчазний. Працював з ранку до ночі. Приходив втомлений, їв мовчки, йшов до себе. Діти помітили.
— Дядю Льошо, ви захворіли? — запитав Максим.
— Ні, — відповів Олексій. — Просто втомився.
— Ви якийсь сумний, — зауважив Артем. — Що сталося?
— Нічого, — збрехав Олексій. — Все добре.
Але діти не вірили. Бачили, відчували.
У середу ввечері, коли Олексій пішов працювати, Максим підійшов до матері на кухні.
— Мамо, — покликав він тихо. — Можна питання?
— Звичайно, любий, — відповіла Ірина, миючи посуд.
— А чому ми не можемо залишитися? — запитав хлопчик. — Тут. Назавжди. Мені тут добре. Мені подобається допомагати дяді Льоші. Ходити до школи звідси. Жити в цьому будинку.
Ірина зупинилася, поклала тарілку, обернулася до сина.
— Ми не можемо жити тут вічно, — пояснила вона. — У дяді Льоші своє життя. Ми йому заважаємо.
— Не заважаємо, — заперечив Максим. — Він же сам казав, що радий нам. Що йому добре з нами.
— Казав, — погодилася Ірина. — Але це не означає, що ми повинні залишатися. Це не наш будинок, Максе.
— А чому не наш?
Коментування закрито.