— запитала вона тихо. — Чому ви це робите? Ми чужі вам люди.
«Чужі?» Олексій дивився на неї, мовчав. Не знав, що відповісти. Чому? Тому що не може бачити, як її ображають? Тому що діти перелякані? Тому що вона важлива йому? Тому що відчуває те, про що не сміє думати? Не знав. Не міг сформулювати.
— Просто не міг інакше, — сказав він глухо.
Розвернувся, пішов до сараю. Швидко, не озираючись. Ірина дивилася йому вслід, сльози текли по щоках. Діти притискалися до неї.
— Мамо, дядю Льоша хороший, — прошепотів Артем. — Він захистив нас.
— Так, — кивнула Ірина. — Хороший.
Але в грудях щось стискалося. Боляче. Складно. Вина, вдячність і щось ще. Те, чому вона боялася дати ім’я.
Увечері Олексій сидів у сараї. Там, де колись знайшов їх. На тому самому сіні. Дивився в темряву. Намагався розібратися. Що з ним відбувається? Триста тисяч. Це немаленькі гроші. Це його накопичення за роки. На майбутнє, на старість, на всякий випадок. Він віддає їх за чужу жінку. За її чужих дітей. Чому?
Двері сараю скрипнули. Увійшла Ірина. Повільно, обережно.
— Можна? — запитала вона тихо.
Олексій кивнув. Вона сіла поруч, на сіно. Близько, але не впритул. Між ними сантиметрів тридцять, але здавалося, що менше. Мовчали довго. Слухали ніч, цвіркунів, вітер.
— Я віддам вам ці гроші, — сказала нарешті Ірина. — Не знаю коли. Може, роки підуть. Але віддам. Обіцяю.
— Мені не потрібні обіцянки, — відповів Олексій.
— Мені потрібні, — заперечила вона. — Щоб не почуватися нахлібницею. Жебрачкою.
— Ви не жебрачка, — сказав Олексій різко. — Ви потрапили в біду. Це різні речі.
— Для мене ні, — прошепотіла Ірина.
Мовчання знову.
— Я боюся, — зізналася вона тихо. — Боюся, що не зможу віддати. Боюся, що ви пошкодуєте. Боюся…
Вона не договорила. Олексій повернувся до неї, подивився. У темряві бачив тільки силует. Але відчував її тепло, її біль, її присутність.
— Я не шкодую, — сказав він. — Ні про що. Відтоді як ви тут… Я… я знову почуваюся живим. Розумієте?
Ірина кивнула, хоча він не бачив.
— Розумію, — прошепотіла вона. — Я теж. Вперше за два місяці. Відчуваю, що не тільки виживаю. Але й живу.
Вони сиділи пліч-о-пліч. Не торкаючись. Але близько. Так близько.
— Дякую, — сказала Ірина. — За все.
— Нема за що, — відповів Олексій.
Вони сиділи в тиші ще довго. До холоду. До того моменту, коли мовчання стало занадто гучним. Потім встали, вийшли із сараю, розійшлися по кімнатах. Не кажучи більше ні слова. Але щось змінилося між ними. Остаточно. Безповоротно.
Олексій не міг заснути. Лежав на ліжку, дивився в стелю. У голові крутилися думки. Ігор. Гроші. Ірина. Її слова: «Ми чужі вам люди». Чужі? Вже ні. Давно ні. Він заплющив очі, спробував відключитися. Не вийшло. Потім почув тихий плач. Дитячий. З гостьової кімнати.
Олексій підвівся, прислухався. Плач не вщухав — схлипи, перелякані. Він встав, накинув сорочку, вийшов у коридор. Тихо підійшов до дверей гостьової, прочинив. Артем сидів на ліжку, гойдався, плакав. Обличчя мокре від сліз. Максим спав поруч. Ірина теж спала міцно — втомилася після сьогоднішнього дня.
Олексій зайшов у кімнату тихо, присів на край ліжка.
— Артеме, — покликав він неголосно. — Що сталося?
Хлопчик здригнувся, подивився на нього. Очі широкі, перелякані.
— Дядю Льошо! — схлипнув він. — Мені наснився сон. Поганий.
— Розкажи, — попросив Олексій.
— Там був дядько Ігор! — прошепотів Артем. — Він забрав маму. Увіз. А ми з Максом залишилися одні. В сараї. Холодно було. Страшно.
Голос зірвався. Хлопчик знову заплакав. Олексій простягнув руку, погладив його по голові. Незграбно, не звик. Але намагався.
— Це був просто сон, — сказав він тихо. — Ігор більше не приїде. Обіцяю. Мама поруч. Ти в безпеці.
— Правда? — запитав Артем, схлипуючи.
— Правда, — підтвердив Олексій. — Я не дам нікому вас образити. Ні тебе, ні Макса, ні маму.
Артем дивився на нього, поступово заспокоювався.
— А ви не підете? — запитав він тихо. — Не залишите нас?
Питання вразило Олексія як грім.
— Не піду, — відповів він хрипко. — Нікуди не піду.
Артем витер сльози, ліг назад. Олексій укрив його ковдрою, сів поруч, поклав руку на маленьке плече. Сидів так, поки дихання хлопчика не вирівнялося, поки той не заснув. Тоді Олексій почув тихий рух. Обернувся. Ірина стояла в дверях, дивилася на них. В очах щось нечитане. Олексій встав тихо, вийшов із кімнати. Ірина прикрила двері за ними. Стояли в коридорі, мовчки, кілька секунд.
— Дякую, — прошепотіла Ірина. — Я не чула. Так втомилася.
— Нічого страшного, — перебив Олексій. — Кошмар був. Я заспокоїв.
Мовчання.
— Не спиться вам? — запитала Ірина.
— Так, — кивнув Олексій. — Багато думаю.
— Мені теж, — зізналася вона. — Ходімо на кухню. Чай зроблю.
Вони спустилися. Ірина поставила чайник, дістала чашки, заварила чай — міцний, гарячий. Сіли за стіл, навпроти один одного. Пили мовчки.
— Він запитав, чи не піду я, — сказав Олексій неголосно. — Чи не залишу вас.
— Артем?
Коментування закрито.