Її наступні слова пролунали моторошно спокійно, ніби вона зачитувала судовий вирок сторонній особі. «Ти лише наш біологічний батько, простий донор генетичного матеріалу, і це єдина незаперечна правда». Дівчина жорстко пояснила, що справжній, люблячий батько завжди залишається поруч зі своїми дітьми саме в тяжкі хвилини.
«Ти добровільно не зробив для нас нічого з цього, втікши при перших же труднощах, і всі турботи взяла на себе бабуся», — констатувала вона незаперечний факт. Очі Романа знову почервоніли від злих і безсилих сліз жалю до самого себе. Він опустив голову й тихо, майже нерозбірливо прошепотів якісь жалюгідні слова запізнілого каяття.
Лариса не стала слухати це бурмотіння й рішуче, з гучним ляском закрила картонну теку. Вона холодно нагадала недолугому батькові, що його раптове каяття ніяк не відшкодовує їм 18 років цілковитої відсутності й байдужості. Потім дівчина граційно, з прямою спиною підійшла до вхідних дверей і широко, запрошувально розчинила їх перед незваним гостем.
Як останнє слово дівчина їдко порадила йому звернутися по консультацію до будь-якого іншого, компетентнішого адвоката. Вона гарантувала, що в будь-якій конторі він обов’язково почує точно таку саму, невтішну для нього відповідь щодо спадщини. Роман важко, крекчучи, підвівся на ватяні ноги, тепер виглядаючи як остаточно й безповоротно зламаний життям старий чоловік.
Він покірно, шаркаючи підошвами по паркету, побрів до виходу зі світлого дому, який так і не став його фортецею. Але на якусь частку секунди чоловік нерішуче зупинився біля самих відчинених дверей, не наважуючись переступити поріг. «Як ви взагалі тут живете без неї?» — тихо, хрипко й майже мимоволі запитав він наостанок, дивлячись у підлогу.
Це було, мабуть, перше по-справжньому щире, не відрепетируване заздалегідь запитання від моменту його появи на порозі. «Ми живемо дуже добре, ми чудово даємо собі раду», — чесно, гордо й абсолютно впевнено відповіла молода жінка без найменшої частки іронії. Почувши цю правдиву відповідь, чоловік приречено, важко кивнув головою, приймаючи свою повну поразку.
Він обернувся й подивився на Даниїла, який стояв у вітальні, востаннє у своєму житті. В очах рідного сина читалася лише абсолютна, крижана й всепоглинальна байдужість сильної, самостійної людини до стороннього волоцюги. Роман опустив плечі й назавжди пішов того сонячного дня, більше ніколи не сказавши своїм дітям ані слова.
Лариса дочекалася, поки його кроки стихнуть на сходах, і дуже тихо, дбайливо зачинила за ним вхідні двері. Вона зовсім не бажала витрачати свою дорогоцінну життєву енергію на театральне, гучне грюкання дверима. Дівчина трохи постояла в тихому коридорі, відновлюючи дихання, а потім звичним маршрутом пройшла на світлу кухню й машинально поставила чайник…
