Минув час, біль утрати трохи притупився, змінившись світлим смутком і звичкою жити далі. І тут Роман, ніби відчувши зміни, зовсім несподівано з’явився на порозі їхнього дому. Ця дивна подія сталася рівно через шість тижнів після тихого, малолюдного похорону Катерини.
На саме відспівування в церкві й подальше прощання на цвинтарі з колишньою тещею він, зрозуміло, так і не прийшов. Далекі родичі вчасно й за всіма правилами попередили його про те, що сталося, телефонним дзвінком. Але чоловік цілком свідомо й боягузливо вирішив не бути присутнім на жалобній церемонії, уникаючи дивитися дітям у вічі.
Він з’явився звичайного суботнього дня, без попередження подзвонивши у старі дерев’яні двері. Це був той самий будинок, де без його найменшої участі благополучно виросли й стали на ноги його колись покинуті діти. Роман ніяково тупцював на ґанку, переминаючись з ноги на ногу й нервово смикаючи ґудзик на куртці.
Гість стояв у простих потертих джинсах і вицвілій сорочці, з помітно посивілим, порідшалим волоссям. На його обличчі застиг ретельно відрепетируваний вираз глибокого жалю й фальшивої батьківської скорботи. Лариса, яка відчинила двері на дзвінок, мовчки завмерла на порозі, і вони дивилися одне на одного довгу, напружену мить.
Чоловік дуже постарів, його обличчя вкрилося глибокими зморшками від життя, прожитого явно неправильно й безрадісно. У цьому сутулому, невпевненому в собі чоловікові Лариса не бачила нікого зі свого минулого, він повністю втратив усі рідні риси. Перед нею стояв абсолютно чужий, утомлений старий, який намагався розіграти якусь погану театральну сцену.
«Здрастуй, Ларисо», — промовив він із награною, зовсім недоречною фамільярністю в голосі. Права на таке звертання вона йому давно не давала, подумки викресливши його зі списку близьких людей багато років тому. «Мені потрібно дуже серйозно поговорити з вами обома», — невпевнено додав незваний батько, з осторогою чекаючи на її різку реакцію.
Дівчина не стала влаштовувати скандал на ґанку на потіху цікавим сусідам по вулиці. Вона мовчки відчинила двері трохи ширше, зберігаючи на обличчі крижаний спокій і повну відсутність бодай натяку на усмішку. Лариса відступила на крок углиб коридору й жестом впустила цю чужу людину до їхнього чистого, безпечного прихистку.
Даниїл у цей момент був у світлій вітальні, читаючи товстий медичний довідник на дивані. Він підвів очі на звук кроків і буквально завмер на місці, побачивши батька, який увійшов слідом за сестрою. У юнака не було абсолютно жодних теплих дитячих спогадів про цього родича.
Єдине, що пов’язувало Даниїла з батьком, — це та величезна, зяюча відсутність чоловічої постаті в домі. Саме ця відсутність, а не присутність батька, парадоксальним чином сформувала сильну й незалежну особистість молодого чоловіка. Роман зупинився посеред кімнати, невідривно дивився на дорослого, широкоплечого сина й нарешті насилу вичавив із себе: «Боже, як ти виріс».
Даниїл навіть не ворухнувся й нічого не відповів на цю порожню, банальну репліку чужинця. Він свідомо дозволив важкій, дзвінкій тиші виразити всю безглузду суть того, що відбувалося в їхній вітальні. Роман, не витримавши цього пронизливого мовчання, важко й незграбно опустився на краєчок найближчого дивана…
