— Валентино Андріївно, по-перше, я приїхав вам подякувати. Мені дуже зрозуміло пояснили, що б зі мною було, якби не ви. По-друге, знову ж таки подякувати… Ну а по-третє, хотів би поговорити. Мене звати Олег Симонов.
Валя внутрішньо зойкнула. Якщо це той самий Симонов, то він не просто багатий. Він був спонсором їхньої лікарні. І чоловік, її колишній чоловік, як підозрювала Валентина, щосили користувався його грошима для своєї Лізи.
— Ну, проходьте, Олеже Симонов.
Вона поставила перед гостями чай. Чоловік уважно дивився на неї.
— Ви вже вибачте, але я був змушений з’ясувати, хто ви насправді.
Валя зітхнула:
— Я не винна в смерті того пацієнта.
— Не треба пояснень. Ми все знаємо. Ви просто не спілкуєтеся ні з ким із того життя, а то знали б уже, що ваш чоловік давно відсторонений від посади. Йде слідство. І за розкрадання коштів, і за підтасовування фактів. Його коханка зараз у розшуку. Але я приїхав поговорити зовсім не про це. Два роки тому моя донька потрапила в аварію. Їй потрібна дуже складна операція. Я поговорив з усіма, хто з вами працював, і всі вони в один голос стверджують, що з такою операцією зможете впоратися тільки ви. Донька категорично відмовляється оперуватися за кордоном. І я приїхав до вас. Просити. Ні, благати, щоб ви повернулися.
Від таких новин у Валі голова пішла обертом. Олег продовжував:
— Одне ваше слово, і у вас посада, квартира — все, що тільки забажаєте. Будь ласка, врятуйте.
— Ну, я вже стільки часу не оперувала… Та й потім, чому ви так впевнені? Ну так, я робила складні операції, але я ж навіть не знаю, що саме у вашої доньки.
Олег простягнув папери:
