— У сенсі? Я взагалі-то збирався на неї до суду подавати, вона ж мене наживо шила!
Лікар усміхнувся:
— Якби вона вас наживо не шила, то ми б вас намертво вже і не стали б шити. Одужуйте і моліться, що потрапили їй у руки. Не розумію, що такий діамант робить у тій глушині?
Валентина сиділа на ґанку. Весна нарешті наче перемогла. Вже три дні було тепло, і ніби навіть десь зелень пробиватися почала. Одразу повеселішало на душі. Минуло два тижні з того моменту, як відвезли того пораненого, а Валентина ніяк не могла не думати про нього. Чи все гаразд, чи немає якихось ускладнень після її втручання? Вона знала від односельців, що за літаком уже приїжджали якісь люди. Вони й розповіли, що мужик цей страшно багатий. Валентина себе заспокоювала тим, що, якщо що, за гроші йому точно допоможуть.
Раптом десь поруч загудів автомобіль. Вона встала, з подивом подивилася на дорогу. Автолавка їздить раз на тиждень, у гості тут ніхто не приїжджає, а якби швидка, то вже Валентина б знала точно, бо спочатку до неї біжать. Але це була просто машина — велика, чорна, з великими колесами і зовсім незнайома.
Зупинилася ця машина якраз біля її будинку. Валя здивувалася, пішла до хвіртки. З машини вийшли двоє. Одного вона впізнала одразу: це був той самий лікар, який приїжджав за постраждалим. А другий, який спирався на паличку і тримав руку перед собою, мабуть, був сам постраждалий. Валентина кинула погляд на ногу. Ну, все зрозуміло: сучасний пристрій, а не гіпс, з яким би він сидів удома. Водій допоміг чоловікові дійти до хвіртки.
— Добрий день, Валентино Андріївно.
Вона напружилася. Нікому з них вона своє по батькові не говорила, та й односельці були не в курсі.
— Добрий день. А навіщо приїхали? До суду подавати будете?
Лікар розгублено подивився на чоловіка, а той заговорив:
