— Господи, який же ти монстр… Як я жила з тобою двадцять років і не знала цього?
Валентина здригнулася і розплющила очі. Вона так замислилася чи задрімала? Дуже давно не згадувала цієї розмови і дуже давно намагалася не думати про те, що колись вона була найкращим хірургом міста, що у неї була сім’я і взагалі все було по-іншому. До чого це все раптом згадалося? Вона вже три роки жила на околиці лісу, в самому кінці майже вимерлого села.
Людей тут залишилося менше двадцяти осіб, та й усі похилого віку. Більш-менш населене село було за п’ять кілометрів, а найближче місто — за сімдесят. Те саме місто, звідки вона змушена була швидко тікати, бо її чоловік, головний лікар великої лікарні, вирішив змінити дружину.
Перший час було непросто, важко. Валя була в жаху від того, в яких умовах їй, міському жителю, доведеться тут виживати. Але потім сама взяла себе в руки. Живуть же якось інші, і старші за неї, і справляються.
Вже за перший рік у неї встановилися дуже теплі стосунки з нечисленними жителями села. Вона допомагала їм чим могла. У літніх болячок багато, вони теж не залишали її в біді. Тож зараз у Валентини і курочки бігали по двору, і кролики, і городик був, а все це — жалісливі бабусі. Хто одне принесе, хто іншому навчить.
Вона потягнулася. Ну нічого, тепер їй тут навіть подобається. Тихо, спокійно. Звичайно, вона дуже сумувала за роботою, але тут уже нічого не зміниш.
Раптом Валентина почула якийсь дивний звук, наче великий джміль пролетів над дахом. Вийшла — ніби нікого. Потім тріск за селом. Зітхнула. Знову, напевно, хтось велике дерево звалив ближче на дрова. Не розуміли люди, що треба подалі відійти, що лисо вже скоро буде. Ну а з іншого боку, техніки в селі, вважайте, ніякої. Ну і як старим до будинку дрова ці перетягувати?
