Але саме тому воно прозвучало сильніше за будь-які обіцянки. Вона підійшла ще ближче. «І що тепер?» — тихо запитала вона.
Він опустив погляд на її обличчя, потім на губи, потім знову в очі. «Не знаю», — чесно відповів він. «Я вмію керувати людьми, грошима, проєктами.
Але це здається сильнішим за мене». Софія ледь помітно всміхнулася. У цій усмішці були і біль останніх днів, і ніжність, і втома, і те жіноче розуміння, яке приходить, коли нарешті чуєш правду, хай і запізнілу.
«Я теж не вмію в це грати спокійно», — сказала вона. Вони стояли зовсім близько, але поки що не торкалися одне одного. І ця відстань була гарячішою за будь-який дотик.
Між ними ніби тремтіло повітря. Усе невисловлене за попередні тижні зібралося в одну мить, в один погляд, в одне неможливе зізнання. За вікном тихо мерехтів Дубай, унизу темніла затока.
А в кімнаті, де ще недавно існувала лише чужа територія, вперше з’явився простір для справжнього почуття, поки що крихкого, поки що лячного, але вже живого. І обоє розуміли, що назад, після цієї ночі, дороги майже не лишається. Після його слів у кімнаті запанувала тиша.
Але це вже була не та тиша, що раніше жила між ними в довгих коридорах палацу. Колишня тиша була холодною, обережною, майже офіційною. Ця ж дихала жаром.
Вона була наповнена тим, що надто довго накопичувалося під крижаною поверхнею, тривожило обох, мучило, не давало спати й змушувало тікати одне від одного саме тому, що тягнуло надто сильно. Фахад стояв навпроти Софії і вперше не намагався прикритися ні іронією, ні владою, ні заздалегідь підготовленими правилами. Він уже сказав головне.
Не хочу розлучення. Не хочу, щоб ти бачила інших чоловіків. Не можу більше лише вдавати.
Для нього це було майже рівнозначно тому, щоб вийти без зброї на поле, де він усе життя звик перемагати лише в броні. Софія дивилася на нього й відчувала, як усередині підіймається тремтіння. Не від страху, а від правди, яку вона чекала й водночас боялася почути.
Тепер між ними не залишалося зручної брехні. Він не міг більше ховатися за контракт. Вона не могла більше робити вигляд, що його відсторонення нічого в ній не ламало.
Усе найнебезпечніше нарешті вийшло назовні. У її кімнаті горіло лише м’яке бокове світло. Місячні відблиски ковзали по підлозі.
По світлій тканині штор, по його темному волоссю. Нічний Дубай за склом здавався далеким і майже нереальним. Ніби все величезне місто лишилося десь за межами цієї кімнати.
А тут існували тільки вони двоє. І дихання, яке ставало дедалі глибшим і важчим. Софія зробила ще один крок до нього.
Між ними залишилося зовсім мало. Настільки мало, що вона відчувала тепло його тіла крізь тонку тканину своєї нічної сорочки. І майже чула, як він стримує власний порив.
«Ти так довго від мене тікав», — сказала вона тихо. «Я вже почала думати, що тоді на даху мені все здалося». Фахад опустив погляд, ніби хотів зачепитися за щось матеріальне й повернути собі звичну ясність.
Але не зміг. «Я тікав не від тебе», — відповів він. «Я тікав від того, що поруч із тобою перестаю бути тією людиною, яку сам себе вибудував».
Софія трохи схилила голову. «Може, це не найгірше, що могло з тобою статися?» На його обличчі майнула втомлена, майже гірка усмішка. «Для мене це завжди було найгіршим.
А зараз…» Він підвів очі. У них більше не було ні розрахунку, ні холодної зверхності. Ні тієї жорсткої впевненості, якою він звик тримати світ.
Лише відкрита, глибока, майже чоловіча безпорадність перед тим, що виявилося сильнішим за його характер. «А зараз я вже не певен», — тихо сказав він. Ці слова ніби остаточно зняли останню перепону.
Софія повільно підняла руку й торкнулася його щоки. Цей дотик був обережним, але не боязким. Її пальці ковзнули по теплій шкірі, по лінії його вилиці.
І Фахад завмер так різко, ніби один цей дотик виявився небезпечнішим за всі ділові війни, які він коли-небудь вів. «Ти все ще можеш піти», — промовила вона майже пошепки. «Якщо боїшся».
Він накрив її руку своєю долонею і цього разу вже не відвів. «Пізно», — сказав він. Цього слова виявилося досить.
Він притягнув її до себе різко, не грубо, але так, ніби місяці стриманості нарешті луснули всередині нього. Його поцілунок прийшов одразу. Він не був ввічливим чи пробним, у ньому було все, що вони так довго забороняли собі.
Жага, стримувана злість на самих себе, полегшення. Ніжність, яка прорвалася крізь його жорсткість, майже болісна. Софія ледве встигла вдихнути, перш ніж сама відповіла йому з тією ж силою, ніби в ній теж увесь цей час накопичувалася жива, голодна туга за ним.
Світ одразу звузився. Зникла кімната, зник контракт, зникли чужі правила й родинні очікування. Залишилися лише його руки — одна на її спині, друга в її волоссі, її пальці на його плечах, жар його дихання, той струм, що пробігав по шкірі від кожного нового дотику.
Вони цілувалися так, ніби обоє надто довго вмирали від спраги й нарешті дісталися води. Софія відчула, як підкошуються коліна, не від слабкості, а від раптової сили почуття, яке нарешті знайшло вихід. Фахад упіймав цей рух миттєво, притягнув її ще ближче, і в цих майже нетерплячих обіймах не було нічого від колишнього холодного чоловіка, який ділив дім на території й прописував почуття у вигляді заборон.
Зараз він був живим до болю, справжнім до тремтіння. Його губи торкалися її знову і знову, вже м’якше, вже глибше, ніби він не міг насититися одним лише доказом, що вона поруч і не відштовхує його. Коли вони на секунду відірвалися одне від одного, щоб перевести подих, Софія подивилася на нього затуманеним поглядом і тихо, з нерівною усмішкою, сказала: «Схоже, ти справді не витримав».
Цього разу він усміхнувся у відповідь по-справжньому, без маски, без світської вишколеності, без звичного крижаного самоконтролю. «Так», — відповів він, дивлячись просто їй в очі, — «не витримав». Він знову поцілував її, але вже інакше.
Тепер у його дотиках було не лише накопичене полум’я, а й обережність, майже благоговіння, ніби разом із бажанням у ньому нарешті прокинулася й та ніжність, якій він раніше не довіряв. Його долоні ковзали по її спині повільно, уважно, ніби він хотів запам’ятати не просто вигини її тіла, а сам факт, що вона тут, жива, тепла, довіряє йому після всього, через що він її провів. Софія притулилася до нього щокою і на мить заплющила очі.
В його обіймах зникав увесь той холод, що накопичувався між ними тижнями. Вона вже не почувалася випадковою жінкою в розкішній клітці, не почувалася зручною фігурою для репутації. Зараз вона була бажаною, потрібною, коханою, хай саме це слово ще не прозвучало вголос.
Фахад повільно провів долонею по її волоссю й затримав пальці на потилиці. «Ходімо», — тихо сказав він. Софія зрозуміла, що він кличе її до своєї спальні, у ту частину дому, яка до цієї ночі була для неї ніби закритою державою, куди вхід стороннім заборонений не замком, а внутрішнім законом самого господаря.
І саме тому її серце вдарило ще сильніше. Він узяв її на руки майже без зусиль, і вона мимоволі обвила його шию, вдивляючись у його обличчя згори вниз. У довгому коридорі стояла нічна тиша.
Світло бра було м’яким і теплим. Їхні тіні рухалися по стінах повільно, ніби сам палац затримував подих, розуміючи, що зараз у його бездоганній, вибудуваній, холодній геометрії відбувається щось значно сильніше, ніж чергова родинна церемонія чи ділова перемога. Його спальня виявилася зовсім не такою, якою Софія її уявляла.
Вона очікувала тієї ж безживної стерильності, що зустрічала в інших приміщеннях, але тут було більше темного дерева, приглушеного світла, книжок, м’якої тканини, тихого чоловічого тепла. Звісно, і тут усе залишалося бездоганним, але вже не мертвим. Ніби тільки ця кімната належала не шейху Аль Мактуму як символу влади, а самому Фахадові, тому чоловікові, якого він рідко показував світові.
Він опустив її на ліжко повільно, не зводячи з неї очей. На мить між ними знову зависла пауза, але тепер це була вже не нерішучість, радше подив від того, як далеко вони зайшли всього за одну ніч, після стількох тижнів болю, гордості й заборон. «Якщо ти не хочеш», — почав він низьким голосом.
Софія не дала йому закінчити, вона сама потягнулася до нього, торкнулася його губ, потім його чола, і в цьому русі було більше відповіді, ніж у будь-яких словах. «Я хочу», — сказала вона тихо. Після цього не залишилося жодної стіни.
Ніч не була грубою, не була квапливою. Пристрасть у ній справді спалахувала гаряче, іноді майже різко, але кожен порив одразу пом’якшувався ніжністю, яка дивувала їх обох. Вони ніби заново пізнавали одне одного — не через ролі, не через суперечки, не через упертість, а через дихання, тепло шкіри, через те, як одна людина вміє заспокоювати іншу одним дотиком…
