— Після того вечора з Дмитром я поїхала. Змінила життя, змінила прізвище. Працюю в бібліотеці, пишу рецензії. Нікого не підпускаю близько. Боюся болю.
Артем кивнув:
— Я розумію. Моє життя — бізнес, угоди. Але після аварії я змінився. Шукав сенс. Знайшов Надю, думав, кохання. Але тепер… сумніваюся.
У залі тим часом кипіли пристрасті. Надя ридала в обіймах Ірини.
— Мамо, він пішов із нею. Це кінець.
Ірина гладила її по волоссю:
— Заспокойся. Ми все виправимо. Ліза — ніхто. Ти — зірка.
Але гості вже розходилися, шепочучи: «Яка драма. Наречений у шоці». Михайло підійшов до дружини.
— Ірино, годі цих слів, — промовив він твердо. — Ліза — моя донька, моя плоть і кров. Я мовчав надто довго, дозволяв усьому цьому відбуватися, але час виправити помилки минулого.
Ірина фиркнула:
— Тепер? Після всього? Пізно ж ти схаменувся, чоловіче.
— Так. Тепер. Краще пізно, ніж ніколи.
На терасі Артем і Ліза далі розмовляли. Про життя, про біль, про випадковості.
— Ви не страхолюдка, — сказав він. — Ви — героїня. Моя героїня. Бо врятувати життя хоч одній людині — все одно що врятувати цілий світ, як сказано в давній мудрості.
Ліза усміхнулася, вперше щиро:
— А ви — не просто наречений сестри. Ви — людина, яку я врятувала. І, здається, врятую знову.
Коли вони повернулися, зала майже спорожніла. Надя сиділа сама, з розмазаною тушшю.
— Артеме! Пробач!
Він зітхнув:
— Надю, нам треба поговорити. Серйозно.
Зала Соснового Бору тим часом зовсім спорожніла. Гості, відчувши скандал, розійшлися по номерах або поїхали, залишивши по собі недопиті келихи й зім’яті серветки. Надя сиділа за головним столом, втупившись у порожнечу, її біла сукня тепер здавалася недоречною в напівтемряві. Ірина стояла поруч, нервово тереблячи перли на шиї. Михайло, батько, нарешті випростався, його плечі розправилися після багатьох років покірності.
— Надю, — повторив Артем, підходячи ближче. — Нам треба поговорити. Наодинці.
Вона схопилася:
