Весільний реєстратор говорила про кохання й родину. Надя сяяла, кидаючи погляди на гостей. Коли вона повернулася, їхні очі зустрілися. Усмішка Наді була тріумфальною. «Приїхала, — подумала вона. — Я так і знала».
Після церемонії — оплески, поцілунок молодят. Гості попрямували до банкетної зали. Надя підійшла до Лізи першою.
— Сестричко! — вигукнула вона, обіймаючи так, що Ліза відчула фальш. — Як я рада! Ти маєш милий вигляд. Правда, мамо? Ми посадимо тебе за наш стіл. Щоб усі бачили, які ми дружні!
Ірина кивнула:
— Звісно! Лізо, розкажи, чим ти займаєшся? Усе в тій бібліотеці? Бідолашна, таке нудне життя!
Ліза стиснула губи:
— Так, мамо. Усе там же.
Вона не стала казати, що тепер завідує бібліотекою і пише статті для літературних журналів. Не для них.
Банкет почався. Шампанське, тости. Надя підвелася з келихом.
— Друзі, я хочу сказати про свою родину. Мій батько — тут! — вона кивнула Михайлові, який сидів тихо в кутку. — Моя мама — моя опора. І моя сестра — Ліза, встань, будь ласка!
Ліза завмерла. Усі повернулися. Надя вела далі:
— Ліза — моя зведена сестра. Ми не бачилися 15 років, але вона приїхала. Попри все. Вона завжди була такою… скромною. Не те що я, вічна шукачка пригод. За родину!
Гості зааплодували. Хтось прошепотів: «Бідна, має втомлений вигляд». Ліза сіла, відчуваючи жар на щоках. Надя нахилилася:
— Бачиш? Усе як раніше. Ти — тло, я — зірка.
Але тут втрутився Артем. Від тієї миті, як він побачив Лізу, його обличчя змінилося. Він дивився на неї дивно: чи то впізнаючи, чи то ні.
— Ліза? — спитав він тихо. — Ви… Ми з вами не зустрічалися раніше?
Ліза похитала головою:
— Ні, гадаю, ні.
Артем насупився й замислився. Спогади прийшли самі собою. Два роки тому дощової ночі він потрапив в аварію на трасі. Машина злетіла в кювет. Він був сам, поранений, без зв’язку, бо телефон розбився. А потім з’явилася вона — жінка в плащі, з ліхтариком. Вона побачила аварію, зупинилася, витягла його, перев’язала рану шарфом, викликала швидку. «Не бійтеся, — сказала вона. — Усе буде добре». Її обличчя у світлі фар — мокре, але спокійне. Вона поїхала, щойно приїхала швидка. Не назвала імені. Артем шукав її, розміщував оголошення, наймав детектива. Марно.
Тепер, дивлячись на Лізу, він відчував те саме тепло. Але цього не могло бути. Ліза — сестра Наді? Та, про яку Надя говорила з насмішкою?
Вечір тривав. Танці, феєрверк. Ліза хотіла піти, але в цю мить Артем несподівано підійшов до неї й із м’якою, але впевненою усмішкою простягнув руку:
— Потанцюємо?
Надя засміялася:
— Ой, Артеме, ти серйозно? Ліза не танцює. Вона ж…
Але Артем уже взяв Лізу за руку. На паркеті він прошепотів:
— Розкажіть про себе. Правду. Не те, що кажуть інші, а як є насправді.
Ліза зітхнула:
— Нічого цікавого. Я бібліотекарка в маленькому містечку, проводжу дні серед запилених полиць і старих книжок. Живу сама, з котом і стосами романів, які замінюють мені товариство.
— А аварії? — спитав він раптом. — Ви коли-небудь допомагали на дорозі? Може, комусь у біді?
Ліза завмерла. Два роки тому вона їхала з відрядження, побачила перекинуту машину. Вона зупинилася, не вагаючись, вийшла під проливний дощ і витягла водія, не розгледівши його обличчя в темряві.
— Так, — прошепотіла вона. — Але як ви…
