Надя росла справжньою принцесою. Її світле волосся вилося м’якими хвилями, мов золоті нитки, величезні блакитні очі сяяли, як літнє небо, ідеальна шкіра була гладенькою й бездоганною. А грація в рухах була такою, що навіть професійні балерини могли б позаздрити, дивлячись, як вона порхає кімнатою. Вона була центром всесвіту: танцювала на всіх шкільних святах, співала в хорі голосом, чистим, як кришталь, і збирала довкола себе натовпи шанувальників — хлопців із класу, подруг, які копіювали її стиль, і навіть дорослих, що розчулювалися її чаром.
Ліза ж була її цілковитою протилежністю, немов тінь у сонячний день. Темне волосся, неслухняне й вічно стирчаче в різні боки, ніяк не хотіло лягати рівно, попри всі спроби його приборкати. Окуляри з товстими лінзами ховали очі й робили обличчя ще менш привабливим. Прищі, що розквітали на шкірі в підлітковому віці, мов небажані квіти на занедбаному полі. Сутулість, що з’явилася від вічного бажання стати меншою, непомітнішою, розчинитися на тлі, аби уникнути насмішок.
Надя сяяла на сцені життя, а Ліза воліла ховатися у своїй маленькій кімнаті, оточена стосами книжок, старих, пошарпаних томів із пожовклими сторінками, де вона знаходила друзів у героях романів і мріяла лише про одне: щоб усі довкола просто залишили її в спокої, не помічали, не чіпали, не ранили.
Найстрашніший день стався, коли Лізі був 21 рік, а Надії 18. Ліза нарешті закохалася. Дмитро навчався на третьому курсі політехнічного університету, був тихим, розумним, носив светри з латками на ліктях. Він сам підійшов до неї в університетській бібліотеці.
— Ви завжди берете найбільш запилені книжки, — сказав він із легкою усмішкою, його голос був теплим, як літній вітерець. — Можна я посиджу поруч? Може, ви відкриєте секрет, чому саме ці?
За два місяці вони вже гуляли набережною, трималися за руки й цілувалися під старим кленом. Уперше в житті Ліза почувалася красивою.
А потім була вечірка в них удома, день народження Надії. Батько наполіг: родина має бути разом. Ліза прийшла з Дмитром у новій сукні, яку сама пошила за викрійкою з журналу. Надя побачила їх, і її очі небезпечно заблищали. Той вечір і став фатальним.
Надя невдовзі підійшла до Дмитра, коли Ліза відійшла по воду. Усмішка, легкий дотик до руки, жарт, комплімент. А потім поцілунок. Просто посеред вітальні, при всіх. Дмитро завмер, але не відштовхнув. Надя відсторонилася, подивилася на сестру, яка стояла в дверях із двома склянками в руках, і голосно, на всю кімнату, розсміялася.
— Ой, Лізонько, ти серйозно думала, що такий хлопець, як Діма, обере тебе? Подивися на себе в дзеркало, страхолюдко. У тебе ж обличчя, наче після війни. А я? Ну що я можу вдіяти, якщо чоловіки самі до мене липнуть?
Кімната вибухнула реготом. Хтось засвистів. Подруги Надії почали підспівувати: «Лізка-страхолюдка, Лізка-страхолюдка». Дмитро стояв червоний, бурмотів щось про помилку, але вже не дивився на Лізу. А мати, Ірина, вийшла з кухні, витираючи руки об фартух, і спокійно сказала:
— Надійка має рацію, Лізо. Не треба було ганьбитися. Іди-но краще звідси, не псуй сестрі свято.
Батько мовчав. Він мовчав завжди. Михайло був людиною незлобивою і любив обох доньок, але волі протистояти дружині він так у собі й не знайшов. Від родинних сварок і скандалів він волів відсторонюватися, затримуючись на роботі, і ніяк у них не втручався.
Ліза тоді пішла. Назавжди. Зібрала речі в один рюкзак і поїхала до тітки в інше місто. Ні дзвінків, ні листів. 15 років тиші. Вона вивчилася, стала бібліотекаркою, потім завідувачкою бібліотеки. Тихе, спокійне життя. Ні чоловіків, ні друзів, лише книжки й старий кіт. Особливою вона так і не стала, просто звичайна жінка, 36 років. Окуляри змінила на лінзи, прищі зникли, але шрам у душі залишився…
