Ліза усміхнулася.
— Можна. Але без драм. На сьогодні досить.
Вони всі сіли за стіл — родина, розбита й зібрана наново. Шампанське розлили по келихах. Михайло підняв тост:
— За правду! За прощення! За нас!
На світанку Ліза поїхала додому. У дзеркалі заднього виду миготіли вогні садиби. Телефон пискнув, повідомлення від Артема: «Дякую за все. Чекаю на дзвінок». Від Наді: «Приїжджай на вихідні. Без насмішок. Обіцяю». Від батька: «Люблю тебе, доню».
Ліза усміхнулася. П’ятнадцять років болю, і один вечір змінив усе. Не ідеально, але чесно й справедливо. Життя, як книжка, інколи дарує щасливий кінець. Удома кіт зустрів її муркотінням. Ліза сіла за стіл, відкрила ноутбук. «Час писати історію», — подумала вона. Не про біль, а про надію.
Надя й Артем розійшлися мирно, з розумінням, що кохання не завжди вічне. Надя повернулася до батьків, пообіцявши змінитися. Ірина вперше обійняла чоловіка по-справжньому. Усе завмерло й ожило наново.
