Запрошу свою сестру-замазуру, буду на її тлі королевою. Після 15 років мовчання сестра покликала на весілля, вирішивши познущатися з невдахи. Але щойно та увійшла до зали, гості заніміли, а наречений зблід, упізнавши її: ні, цього не може бути...
Лист лежав на тумбочці в передпокої вже третій день, але Ліза не наважувалася його відкрити. Білий конверт із золотим тисненням, акуратний почерк Надії — сестри, яку вона не бачила й не чула 15 років.
Нарешті ввечері, після довгого робочого дня в маленькій бібліотеці на околиці міста, вона сіла за кухонний стіл, налила собі чаю й наддерла край.
«Дорога Лізонько! Я виходжу заміж. 15 червня, в садибі Сосновий Бір. Не можу уявити цей день без тебе. Ти ж моя єдина сестра. Приїжджай, будь ласка. Буде красиво, буде весело. Чекаю. З любов’ю, Надя».
Унизу — схема проїзду, номер телефону нареченого про всяк випадок і приписка дрібним почерком: «Мама теж дуже хоче тебе бачити».
Ліза довго дивилася на ці рядки. Любов? Аж ніяк, подумала вона з гіркотою. Надя ніколи не любила її, це було ясно з найранішого дитинства, відтоді, коли вони тільки-но починали усвідомлювати світ довкола себе. Вони росли під одним дахом, у тому самому скромному домі, але їхні світи були розділені невидимою, та нездоланною прірвою.
Спільний батько, Михайло Петрович, чоловік середніх років із втомленими очима й тихим голосом, який працював інженером на місцевому заводі, пов’язував їх кровними узами, але матері в них були різні, і ця відмінність визначала все. Тато колись був одружений з іншою жінкою, Олександрою — доброю й ніжною душею, яка народила Лізу. Але Олександра пішла з життя дуже рано, трагічно рано, коли її доньці не було й двох років, залишивши по собі лише невиразні спогади про теплі обійми й легкий аромат лаванди.
Після смерті дружини Михайло, спустошений горем і самотністю, швидко одружився з подругою покійної дружини, сліпучою красунею Іриною — жінкою з гострим язиком і честолюбними планами, яка принесла в дім нову енергію, але й нові тіні. І невдовзі на світ з’явилася Надія — маленьке диво із золотавими кучерями й дзвінким сміхом. Ірина відразу дала зрозуміти всім, і особливо Лізі: старша дівчинка для неї чужа, стороння, як небажана гостя на святі.
«Нагадування про минулі помилки твого батька», — шипіла вона крізь зуби, коли Михайло був на роботі або просто не чув, і ці слова врізалися в душу Лізи, залишаючи шрами, які не гоїлися роками…
