«Їй катастрофічно бракує жіночого тепла. Я пропадаю в рейсах, і вона часто лишається сама…» — Так, я все розумію.
Дитині потрібна нормальна сім’я. — От саме. Тому в мене є пропозиція, — Михайло глибоко вдихнув.
— Перебирайтеся-но ви до нас у місто, будете з онукою няньчитися. Цю розвалюху підлатаємо й пустимо з молотка, або як дачу на літо залишимо. Що скажете?
— Я навіть не знаю… Це так несподівано, — розгубилася Тамара Іллівна, не вірячи своєму щастю. У цю мить на кухню влетіла Поліна й з розгону застрибнула бабусі на коліна, міцно обхопивши її за шию.
— Бабусю, поїхали з нами жити! — випалила дівчинка, підслухавши розмову дорослих. — Скарби ви мої безцінні, — залилася новими сльозами Тамара Іллівна. — Я згодна, — прошепотіла вона, пригортаючи до себе знайдену онуку. А за тиждень вони вже втрьох поверталися до міської квартири — до нового щасливого життя!
