Попри зраду, вона виросла прекрасною, світлою людиною. Ми шалено кохали одне одного, — жорстко карбуючи кожне слово, мовив Михайло, спостерігаючи за реакцією співрозмовниці. — Діти… у вас є діти? — тремтячим голосом спитала Тамара Іллівна.
— Так. Поліна, їй п’ятий рік пішов. Саме для неї я купив ту ляльку, яка стала ключем до розгадки.
— А чому Ірочка не приїхала? Вона так сильно мене ненавидить? — розридалася жінка, боячись почути відповідь.
— За всього бажання вона б не змогла цього зробити. Два роки тому її збила машина. На смерть.
Я виховую Поліну сам. Доньці я про цей візит нічого не казав, зарано їй знати такі таємниці, — глухо озвався Михайло. Почувши про загибель своєї дитини, жінка завила в голос.
Біль утрати накрив її з головою, позбавивши змоги нормально дихати. Михайлові довелося терміново шукати в шафках валідол, щоб привести господиню до тями. — Яка ж я дурепа, я проклинала себе за цей вчинок щодня, — голосила вона, ковтаючи таблетки.
— Може, поясните, як так сталося? — сухо поцікавився вдівець, бажаючи почути всю правду від початку до кінця. — Я ж теж мріяла про красиве міське життя.
Утекла з цієї дірки, вивчилася на швачку. Влаштувалася на велику фабрику, дали ліжко в гуртожитку. Потім закрутився роман із нашим заводським водієм, і я була на сьомому небі від щастя.
А коли завагітніла, він просто щез. Ні слуху ні духу, я з того дня його більше не бачила. Перервати вагітність я не змогла, рука не піднялася.
У село повертатися було соромно, та й мати б на поріг із байстрям не пустила. Коли народила, жити було ні за що, годувати нічим. От і віднесла кровинку під двері притулку в надії, що там її хоча б нагодують.
Потім я зустріла Бориса, вийшла заміж. Ми намагалися її шукати, але марно. Своїх дітей Бог так і не дав, а як Борис помер, я вже п’ятнадцять років доживаю тут у цілковитій самоті, — закінчила свою сповідь Тамара Іллівна…
