— він провів рукою по обличчю, — я не можу це пояснити.
— А я вірю, — твердо сказав Ілля. — Катя говорила про невидимого Лікаря. І Він допоміг мені побачити.
— Катя… — повторив Олексій, і щось стиснулося в його грудях. — Ця дівчинка…
Він різко розвернув машину і поїхав назад на міську площу. Вже стемніло остаточно, ліхтарі освітлювали майже порожній простір. Лише кілька людей квапливо йшли до зупинок, торговці згортали свої лавки.
Олексій вийшов з машини і почав питати всіх підряд:
— Ви не бачили дівчинку? Босу, в старій сукні, з темним волоссям.
Літній торговець фруктами похитав головою:
— Не бачив такої. І взагалі, вже пізно, люди розійшлися.
Жінка, що замикала квітковий магазинчик, зупинилася.
— Дівчинку босу? Так, я бачила її сьогодні вдень. Вона завжди тут буває, сидить на тій лавці, — вона вказала рукою. — Дивна дівчинка. Ніби когось чекає постійно.
— Ви знаєте, де вона живе? — Олексій підійшов ближче.
— Поняття не маю. Вона просто приходить і йде. Іноді розмовляє сама з собою, іноді просто сидить. Але сьогодні після обіду я її більше не бачила.
Олексій обійшов усю площу, розпитуючи всіх, хто ще не розійшовся. Хтось бачив дівчинку вранці, хтось удень, але ніхто не знав, звідки вона і куди пішла.
Один бездомний, що сидів біля церковної огорожі, сказав:
— Ця дівчинка… Вона роки три сюди ходить. Казала мені якось, що чекає особливу людину, якій повинна допомогти. Я думав, вона не при собі.
— Три роки? — перепитав Олексій. — Вона три роки приходила сюди?
— Ага. Майже щодня. Сідала на ту лавку і чекала. А сьогодні ввечері я бачив, як вона йшла в бік пагорба за містом. Більше не поверталася.
Олексій повернувся до машини, де на нього чекав Ілля. Хлопчик згорнувся на задньому сидінні, обіймаючи свої коліна.
— Не знайшов її? — тихо запитав він.
— Ні. — Олексій сів за кермо і впустив голову на руки. — Ніхто не знає, де вона.
— Вона була справжньою, правда, тату? — у голосі Іллі звучала тривога. — Я її не вигадав?
— Ні, синку, ти її не вигадав. Я теж її бачив. І багато інших людей бачили.
Цю ніч Олексій не спав. Він лежав у ліжку, втупившись у стелю, і в голові крутилася одна й та сама думка: він образив її. Він закричав на неї, назвав ошуканкою, не дав навіть подякувати. А вона врятувала його сина, повернула йому те, що здавалося неможливим повернути.
Дружина спала поруч, але Олексій не міг із нею поділитися тим, що коїлося у нього всередині. Вона була раціональною жінкою, працювала бухгалтером у великій компанії, і для неї існували тільки факти і цифри. Коли ввечері він розповів їй про те, що сталося, вона лише знизала плечима.
— Лікарі, мабуть, помилилися в діагнозі, або сталася спонтанна ремісія. Я читала, що таке буває.
— Олю, ти не розумієш, — спробував пояснити Олексій. — Це було не помилкою. Це було…
— Що? Дивом? — вона усміхнулася. — Олексію, ми з тобою дорослі люди. Див не буває.
Але він знав, що диво сталося. І тепер не міг позбутися почуття провини, яка роз’їдала його зсередини.
Наступного ранку він прокинувся з твердим рішенням. Залишивши дружину вдома, він взяв Іллю і знову поїхав на площу. Хлопчик наполіг на тому, щоб вони сіли саме на ту лавку, де все почалося.
— Тут пахне деревом і свіжістю, — сказав Ілля, вдихаючи повітря. — Я ніколи раніше не знав, як пахне ранок.
Олексій сидів поруч, поклавши руку на плече сина, і дивився на площу, яка знову починала оживати. Торговці розставляли товар, люди поспішали у своїх справах.
— Тату, — тихо сказав Ілля, — якщо ми її знайдемо, ти попросиш у неї вибачення?
Олексій ковтнув клубок у горлі.
— Так, синку. Я встану перед нею на коліна і попрошу вибачення. Я був не правий. Я злякався того, чого не розумів, і повівся як останній боягуз.
— Ти не боягуз, — заперечив Ілля. — Ти просто звик усе контролювати. А тут не було чого контролювати.
З вуст одинадцятирічного хлопчика ці слова прозвучали несподівано мудро, і Олексій відчув, як у нього защипало в очах. Раптом порив вітру підняв пил і сухе листя. Вони закружляли в повітрі, і в цьому вихорі щось блиснуло. Тонка прозора нитка впала прямо до ніг Іллі.
Обидва завмерли. Ілля повільно нахилився і підняв нитку. Вона лежала на його долоні, переливаючись на сонці точно так само, як ті плівки, які Катя витягла з його очей.
— Тату, — прошепотів хлопчик, — це вона. Вона десь поруч.
Олексій озирнувся, але не побачив нікого схожого на Катю. Люди йшли повз, не звертаючи на них уваги.
— Вона хоче, щоб ми знали, що вона поруч, — додав Ілля тихо, — навіть якщо ми її не бачимо.
У цей момент до них підійшла літня жінка з сивим волоссям, зібраним в акуратний пучок. Це була та сама власниця квіткового магазинчика, з якою Олексій говорив учора ввечері.
— Вибачте, що втручаюся, — сказала вона м’яко, — але я чула, як ви вчора шукали ту дівчинку. Мене звати Марія Миколаївна.
Олексій схопився з лавки.
— Ви знаєте щось про неї?
Коментування закрито.