З Тамарою вони познайомилися в ті роки. Тамара була такою самою — втраченою, питущою, нікому не потрібною. Вони пили разом, блукали містом, волали пісень під вікнами. Два привиди, два осколки розбитих життів, що трималися один за одного, щоб не впасти остаточно.
Одного разу вночі, коли обом було особливо погано, вони прийшли до магазину. Зачиненого, темного. Тамара сказала: «Давай візьмемо. Ніхто не дізнається». Галина, п’яна, немічна, погодилася. Вони розбили вітрину, схопили пляшки, сигарети, трохи грошей із каси. Втекли, ховаючись у підворіттях. Їх спіймали через два дні. Міліція. Протокол. Суд. Галину засудили на рік умовно — перший раз, пом’якшувальні обставини. Тамара отримала реальний термін.
Галина вийшла на волю і продовжила пити, ніби нічого не сталося. Але найгірше було інше. Через кілька місяців після суду Галина знову зустріла Тамару — та вийшла за УДЗ. Вони напилися разом, як у старі часи. І в якийсь момент до них підійшла дівчина — молода, ошатна, з пристойних. Зробила зауваження, що вони заважають, що смердять, що таких треба ізолювати від суспільства.
Тамара вибухнула першою. Накинулася на дівчину. Галина, п’яна, зла на весь світ, приєдналася. Вони били її вдвох жорстоко, не зупиняючись, поки перехожі не відтягли їх. Дівчину відвезли до лікарні з важкими травмами: струсом і переломами.
Галину заарештували знову. Цього разу дали два роки. Справжніх, за ґратами. Тюрма була страшною. Холодною, брудною, повною таких самих, як вона. Але саме там, у камері, серед чужих жінок, Галина вперше за довгі роки протверезіла по-справжньому. Не на день чи два. А на тиждень. І побачила себе. Монстра. Алкоголічку. Вбивцю власного сина — не фізично, але морально. Жінку, яка покалічила невинну дівчину просто тому, що та наважилася сказати правду.
У тюрмі була невелика бібліотека. Галина почала читати. Біблію, класику — що траплялося. Читала, щоб заповнити порожнечу. І одного разу натрапила на рядок: «Не пізно почати заново, поки ти жива».
Коли її випустили, Галина вирішила: досить. Більше ні краплі. Вона виїхала з міста, подалі від Тамари, від старих знайомих, від себе колишньої. Дісталася до села Макова, де її ніхто не знав. Зняла похилу хату на краю, влаштувалася працювати: город, кури, кролі, допомога сусідам.
П’ятнадцять років тому вона кинула пити. Жодної краплі за п’ятнадцять років. Але пам’ять про те, ким вона була, не відпускала ніколи. Особливо ночами, коли вона лежала одна в темряві і згадувала розбиту вітрину, побиту дівчину, холодні стіни камери. Їй було страшно соромно. Соромно до болю. До нудоти. До бажання зникнути. Але вона не зникла. Вона залишилася. Молилася щодня. Працювала до знемоги. Сподівалася, що колись, можливо, Бог простить її.
Андрій стояв посеред хати, дивлячись на матір. Руки його тряслися, дихання було уривчастим, ніби він пробіг марафон.
— Навіщо ти тут? — запитав Андрій, ступаючи вперед. — Грошей хочеш? Дізналася, ким я став, і вирішила причепитися?
Він витягнув із кишені пачку купюр, кинув на стіл. Гроші віялом розлетілися по стільниці, кілька купюр упали на підлогу.
— Бери, — сказав він з усмішкою. — Вистачить на пляшку. Або на десять.
Галина подивилася на гроші, потім на сина.
— Я не знала, синку, — прошепотіла вона, витираючи обличчя рукавом. — Я не знала, що ти тут, поруч. Я кинула пити п’ятнадцять років тому. Як тільки… Як тільки зрозуміла, що накоїла.
Андрій розсміявся — зло, без краплі тепла.
— Кинула? — перепитав він, схрестивши руки на грудях. — І що, тепер ти свята? Молишся за мене, так?
— Я зламала твоє життя, — сказала Галина, і голос її тремтів. — Я знаю. Живу тут, замолюю гріх. Мені соромно перед тобою. Пробач мені, Андрійку. Пробач, якщо зможеш.
Андрій ступив ближче, навис над нею.
— Молилася? — запитав він тихо, але в голосі його було стільки ненависті, що повітря стало важким. — Де ти була, коли мене в дитбудинку копали? Коли старші відбирали хліб, а вихователі не бачили? Де ти була, коли я взимку в підвалі спав, щоб не замерзнути, бо в спальні вікна були вибиті?
Галина закрила обличчя руками, ридаючи.
— Пробач мені, — повторювала вона. — Пробач.
— Тату, не кричи на бабусю Галю! — закричав Павлик, вибігаючи з кутка. Він стояв посеред хати, заплаканий, маленький, і дивився на батька так, ніби бачив його вперше. — Вона добра, — схлипнув хлопчик. — Вона мене врятувала. Навіщо ти її ображаєш?
Андрій застиг. Він дивився на сина, потім на матір. У хаті було тихо, тільки годинник на стіні цокав мірно.
— Пішли, — сказав Андрій глухо, хапаючи Павлика за руку. — Негайно.
— Але!..
— Мовчати! — гримнув Андрій, і Павлик замовк.
Вони вийшли на ґанок. Павлик обернувся, помахав Галині. Вона стояла у дверях, обійнявши себе за плечі, дивлячись, як син сідає в джип.
— Тут тхне зрадою, — кинув Андрій через плече, не дивлячись на матір.
Машини завелися з ревом. Павлик притиснувся обличчям до скла, дивлячись на Галину, поки джип не рушив з місця. Галина дивилася їм услід. Дивилася, як машини піднімають пил, як ховаються за поворотом. Дивилася, поки дорога не стала порожньою.
Андрій сидів у кріслі біля панорамного вікна, дивлячись на гарні краєвиди. Місто розстелялося внизу, як величезна карта, поцяткована дорогами і вогнями. Але він не бачив нічого.
Тиждень минув із тієї зустрічі. Тиждень, який тягнувся як рік. Андрій намагався працювати, відкривав документи, читав звіти, підписував папери. Але слова розпливалися перед очима. Все, що він бачив — це вона…
Коментування закрито.