Павлик знизав плечима, ніби це було неважливо.
— Мама давно поїхала. З іншим дядьком. Тато каже, що вона нас кинула. А тато, він як кам’яний, дивиться крізь мене, ніби мене немає.
Галина закусила губу. У хаті стало тихо, тільки піч потріскувала та вітер вив за вікном. Десь далеко загавкав собака. Павлик допив чай, поставив кружку на лаву. Він дивився на Галину так, ніби хотів щось сказати, але боявся.
— Можна я у вас залишуся жити? — видихнув він нарешті.
Галина завмерла. Ці слова… Вона чула їх тридцять років тому. Інший хлопчик, із таким самим відчаєм в очах, говорив їй: «Мамо, не пий, я буду дрова носити, тільки не пий». Вона заплющила очі, стиснула кулаки. Ні. Не можна згадувати. Не можна.
— Побачимо, — сказала вона, усміхнувшись через силу. — А зараз спати. Ти втомився.
Павлик кивнув слухняно. Галина поклала його на своє ліжко, вкрила двома ковдрами. Хлопчик згорнувся калачиком, зажмурився і майже відразу заснув. Дихання його вирівнялося, стало тихим.
Галина сіла в старе крісло біля вікна, дивилася на сплячого хлопчика. Вона тихо плакала.
Зовні почулися голоси. Галина витерла обличчя рукавом, встала. Відчинила двері. На ґанку стояли двоє мисливців, Михалич і Серьога, місцеві. Рушниці за плечима, рюкзаки мокрі.
— Галю, лампа у тебе горить пізно, — сказав Михалич, зсуваючи шапку. — Все гаразд?
— У мене хлопчик, — відповіла Галина тихо. — Заблукав у лісі. З готелю «Суматра».
Мисливці перезирнулися.
— Передайте дільничному, — попросила Галина. — Якщо хтось шукатиме. Нехай знають, що він тут, живий.
— Передамо, — кивнув Серьога. — Не переживай.
Вони пішли, розчиняючись у темряві. Галина зачинила двері, притулилася до них спиною. Вона стояла так довго, слухаючи, як цокає старий годинник на стіні. Потім підійшла до ліжка, подивилася на сплячого Павлика. Маленьке обличчя, розслаблене уві сні. Він навіть трохи усміхався, ніби бачив гарний сон. Галина провела рукою по його волоссю, ледь торкаючись.
— Прости мені, Господи, — прошепотіла вона. — За все.
Лампада перед іконою мерехтіла, відкидаючи золотисте світло на її обличчя. В її очах був біль — старий, глибокий, той, що не загоюється ніколи. Біль, який вона намагалася замолити вже півтора десятка років, живучи в цій хаті на краю села, де її ніхто не знав.
Перші промені сонця пробилися крізь вицвілі фіранки, зафарбувавши хату в м’який золотистий колір. Павлик розплющив очі і завмер, не розуміючи, де він. Він сів на ліжку, кутаючись у ковдру. З-за печі долинув звук шиплячої олії і солодкуватий запах тіста. Галина стояла біля плити, перевертаючи оладки дерев’яною лопаткою. Волосся її було заплетене в тугу косу, на плечах — стара, але чиста хустка.
— Прокинувся? — запитала вона, не обертаючись. — Йди вмивайся, зараз снідати будемо.
Павлик слухняно сповз із ліжка, знайшов умивальник біля вікна. Вода була крижаною, але він не поморщився. Витерся рушником, що пахнув свіжістю і сонцем, і підійшов до столу. Галина виклала перед ним стопку оладок, политих медом. Павлик накинувся на них, ніби не їв тиждень. Жував, причмокував, запивав теплим молоком.
— Смачно! — сказав він із набитим ротом, і Галина усміхнулася.
— Їж, їж, — кивнула вона, підсідаючи навпроти. — Рости великий!
— А ви знаєте, — сказав він, бовтаючи ногами під столом, — мій тато дуже важливий. Він бізнесмен. Із Братська. У нього великий офіс і купа людей працює.
Галина кивнула, підперши щоку рукою.
— Демененко його звати, — продовжував Павлик. — Андрій Демененко. Він увесь час зайнятий. Говорить по телефону, їздить на зустрічі. Я його майже не бачу.
Галина завмерла. Рука, якою вона тримала кружку, здригнулася. Чай плеснув на стіл, але вона не помітила.
— Демененко? — перепитала вона тихо, дивлячись на хлопчика. — Точно Демененко?
— Ага, — кивнув Павлик, запихаючи в рот ще один оладок.
Всередині у Галини щось стиснулося, немов хтось ударив її в груди. Вона відвела погляд, витерла стіл ганчіркою, щоб руки не тряслися.
— А ти на тата схожий? — запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
Павлик знизав плечима.
— Не знаю. Всі кажуть, що на маму.
— А тато?
— Він високий, суворий. І очі у нього такі… Холодні.
Галина не відповіла. Вона дивилася у вікно, на дорогу, що веде до села. Серце билося так, що здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. Зовні долинуло виття сирен. Далеке спочатку, потім усе ближче, усе гучніше. Галина схопилася, підійшла до вікна. Дорогою, піднімаючи хмари пилу, мчали два поліцейські позашляховики і чорний джип.
— Це за мною! — прошепотів Павлик, сповзаючи зі стільця. — Тато знайшов.
Машини загальмували біля хати з вереском. Двері відчинилися, і з джипа вискочив чоловік у дорогому кашеміровому пальті. Високий, широкоплечий, обличчя жорстке, ніби висічене з граніту. Слідом вибігли троє в чорних костюмах — охорона, і двоє поліцейських.
Галина не встигла навіть зітхнути, як двері відчинилися з тріском. Чоловік увірвався до хати, не стукаючи, не питаючи. Очі його металися по кімнаті, поки не знайшли Павлика.
— Де мій син?
Коментування закрито.