Двері зарипіли так, ніби їх не відчиняли цілу вічність. Галина Ольженко завмерла на порозі, вдивляючись у темряву за вікном. На ґанку стояв хлопчик.
Маленький, не вищий за її пояс, наскрізь промоклий. Куртка дорога, брендова, але вся в реп’яхах і бруді. Коліна розбиті, з подряпин сочиться кров, змішуючись із дощовою водою. Обличчя заплакане, губи посиніли від холоду. Його трясло так сильно, що, здавалося, він ось-ось розсиплеться на частини.
— Пустіть мене! — видихнув хлопчик, і зуби його застукотіли. — Будь ласка! Я змерз!
Галина ахнула, схопила його за плечі і втягла до хати. Двері хлопнули за ними, відрізаючи нічне виття вітру. У домі пахло сушеними травами, димом із печі і чимось теплим, домашнім — тим, що залишилося від старого життя.
— Господи, та ти ж увесь крижаний! — Галина стягувала з хлопчика мокрі черевики, знімала куртку. — Звідки ти такий узявся?
Руки її, грубі, натруджені, рухалися швидко і впевнено. Вона кутала хлопчика у важку вовняну ковдру, садила його на лаву біля печі. Вогонь за чавунними дверцятами потріскував, кидаючи помаранчеві відблиски на стіни. Галина налила воду в чайник, кинула жменю сушеної малини, ложку меду. Чайник зашипів на плиті, і запах солодкої пари заповнив хату.
Хлопчик дивився на неї величезними очима, в яких плескалися страх, втома і щось ще — надія, що його тут не проженуть.
— Як тебе звати, любий? — запитала Галина, подаючи йому кружку з чаєм, що парував.
— Павлик, — прошепотів хлопчик, обхоплюючи кружку обома руками.
Він жадібно пив, обпікаючись, але не відриваючись. Галина присіла поруч, розглядаючи його. Років шість, не більше. Обличчя породисте, доглянуте, з тих, кого рощують у достатку. Але очі… Очі були порожні, ніби хтось витягнув із них усе світло.
— А звідки ти, Павлику? — запитала вона м’яко, поправляючи ковдру на його плечах.
Хлопчик ковтнув, опустив погляд у кружку.
— Ми з татом приїхали в готель, — сказав він тихо, голос тремтів. — «Суматра» називається. Це за три кілометри звідси.
Галина кивнула. Знала вона цей готель. Для багатеньких, із міста. Приїжджають на вихідні, гуляють лісом, фотографуються на фоні сосен.
— А тато твій де? — запитала вона обережно.
Павлик стиснув кружку сильніше, кісточки побіліли.
— Він кричав, — видихнув хлопчик. — Весь вечір по телефону кричав. А потім я впустив планшет, і він… Він сказав, що я завжди все псую.
Голос хлопчика здригнувся, і Галина побачила, як по щоці скотилася сльоза.
— Я образився, — продовжував Павлик, шмигаючи носом. — Вирішив сховатися в лісі, щоб тато пошукав і злякався. Але я заблукав. Йшов на світло, побачив ваше вікно.
Галина мовчки взяла його за руку. Маленька, холодна, з обдертими кісточками. Вона стиснула її, і Павлик здригнувся, ніби не звик до дотиків.
— Ви добра, — сказав він раптово, дивлячись на неї знизу вгору. — А тато злий.
Галина відчула, як щось стиснулося в грудях. Вона відвела погляд, подивилася на вогонь у печі, щоб не заплакати.
— А мама? — запитала вона тихо. — Де твоя мама?
Коментування закрито.