Ближче до обіду, випивши міцного чаю з тостами, Марина непомітно для себе провалилася в глибокий сон просто на дивані. Їй привиділося безкрає поле, всипане великими ромашками, яким назустріч ішов чоловічий силует. Підсвідомість чітко підказувала, що це Віктор Львович, хоча вона знала його лише зі старих світлин. На тих знімках тридцятирічної давнини батько тримав на руках крихітного Єгора.
Уві сні ж Марина відчувала до чоловіка, що наближався, дикий коктейль емоцій: від панічного страху до непереборного потягу. До цього домішувалася щемка туга за людиною, якої вона ніколи не знала в реальності. З кожним його кроком серце завмирало в солодкому передчутті обіймів. Вона жадібно вдивлялася в риси його обличчя, відчуваючи, як усередині розливається гаряча хвиля фізичного потягу.
Від переляку Марина різко розплющила очі й рвучко сіла на дивані. У коридорі надривався дверний дзвінок, а Єгор, лаючись крізь сон, понісся відчиняти. Дівчина сиділа паралізована, намагаючись струсити з себе залишки цього божевільного видіння. Сон здавався моторошно реальним, ноги відмовлялися слухатися, ніби приросли до підлоги.
Густий баритон із передпокою змусив її серце зробити кульбіт: «Ну, здоровенькі були!». Зібравши волю в кулак, господиня дому на ватяних ногах виповзла в коридор. Єгор обіймався з високим чоловіком, а Марина ніяково покашляла, позначаючи свою присутність. «А це, гадаю, моя невістка?» — гість відсторонився від сина й уважно оглянув дівчину.
Марина залилася рум’янцем, почуваючись дурною школяркою, що було зовсім не властиво її тридцятирічному вікові. Вона підійшла ближче й невпевнено простягнула руку для привітання. Проклятий сон ніяк не виходив із голови, змушуючи губи зрадливо тремтіти при кожній спробі заговорити. Віктор Львович по-господарськи проінспектував житло, мимохідь розкритикувавши сина за миготливу лампочку, розхитані дверцята й потерту підлогу.
Невдовзі вся компанія перемістилася за стіл, де на них чекав скромний чай із ранковими грінками. «А нормальною їжею тут годують?» — прямолінійно поцікавився свекор. Це стало чудовим приводом для Марини втекти до плити й сховатися від проникливого погляду гостя. У присутності цього чоловіка вона втрачала самовладання, тому намагалася зайняти мозок думками про візит до ветеринара чи не здані офісні звіти.
«Тату, а ти до нас на які строки?» — порушив тишу Єгор. У відповідь пролунав розкотистий сміх Віктора Львовича. «Вже випроваджуєш, гостинний ти мій?» — парирував старший чоловік, увігнавши сина в рум’янець. Марині теж стало ніяково від безтактності чоловіка.
Очевидно, затворницьке життя остаточно атрофувало в Єгора навички світської бесіди. Постав він таке запитання її матері просто з порога, та б негайно зібрала валізи. Розставляючи тарілки, дівчина прислухалася до розмови чоловіків. З’ясувалося, що гість пробуде в них близько місяця, намагаючись вибити інвестиції для будівництва великого об’єкта у своїй провінції…
