Лапа виявилася пошкодженою, тому Микола промив рану припасеним спиртом, перев’язав чистою ганчіркою і поклав поруч скибку хліба, густо намазану медом. Малюк здригнувся від різкого запаху антисептика, але відчувши солодкість частування, трохи заспокоївся і перестав тремтіти. Старий діяв швидко, постійно озираючись на всі боки і чекаючи раптової появи лісової господині.
У цю мить кущі загрозливо затріщали, і буквально за п’ять кроків від старого піднялася на диби величезна ведмедиця. Її тінь накрила яр, а потужне дихання здавалося гарячим вітром у прохолодному весняному лісі. Микола застиг, подумки прощаючись із білим світом, розуміючи, що тікати від такого звіра абсолютно марно.
Ведмедиця шумно втягнула носом повітря, в якому змішалися запахи ліків і хліба, уважно подивилася на людину чорними розумними очима. У її погляді не було сліпої люті, радше дивна, майже людська оцінююча увага і сувора мудрість. Вона бачила закривавлений капкан, ганчірку на лапі сина і нерухому людину, яка не виявляла агресії.
Потім вона рикнула на дитинча і повела його в гущавину, сховавшись за пеленою молодих беріз. Микола стояв нерухомо ще довгий час, відчуваючи, як серце поступово сповільнює свій скажений ритм. Тоді Микола ще не здогадувався, що цей весняний день стане для нього другим днем народження.
Минуло п’ять років, і про ту давню зустріч старий майже забув, хоча час від часу помічав неподалік від свого житла величезні сліди. Весна змінювалася літом, осінь приносила золоті дощі, а зима вкривала кордон пухнастою білою ковдрою. Життя йшло своєю чергою, і Микола продовжував нести свою вахту, оберігаючи спокій довіреної йому ділянки.
Місцеві мисливці намагалися оминати його ділянку, шепочучись, що місця ці стали непростими. Округою поповзли чутки про неймовірно великого звіра, який поводиться вкрай незвично і навіть зухвало. Мовляв, оселився тут величезний ведмідь, який нікого чужого в ліс не пускає і охороняє територію.
Розповідали, що він не чіпає худобу в селах, але лякає заїжджих браконьєрів так, що ті кидають свої снасті. Проте Миколу грізний звір ніколи не чіпав, ніби дотримуючись невидимої межі між світом людей і світом дикої природи. Старий часто відчував на собі чийсь пильний погляд, коли збирав гриби або заготовляв дрова на зиму.
Лісник часто залишав на широкому пні біля краю лісу частування — то свіжу рибу, то жменю ягід. Це стало своєрідним ритуалом, даниною поваги тому, хто невидимим вартовим блукав серед вікових сосен. До ранку пень незмінно виявлявся чистим, що було знаком їхнього мовчазного перемир’я і взаємного визнання…
Коментування закрито.