Усю ніч Борис пив і курив просто у вітальні, перетворюючи затишний дім на прокурений і брудний притон. Він вмикав телевізор на повну гучність, не даючи дитині забутися навіть у короткому й тривожному сні. Аня лежала під ковдрою, здригаючись від кожного різкого звуку й кожного п’яного вигуку свого мучителя.
Вранці він змусив її готувати йому сніданок, хоча вона ледь діставала до плити й не вміла користуватися газовим пальником. Він сміявся з її незграбності, навмисне підставляючи підніжки й штовхаючи дівчинку, коли вона проходила повз. У його очах не було ані краплі людського співчуття чи бодай простої чоловічої жалості до сироти.
Коли задзвонив телефон, Борис стрімко схопив слухавку, сподіваючись почути новини про смерть своєї законної дружини. Але голос на тому кінці належав юристові, який вів справи родини Шевчуків із питань військового страхування. Чоловік уважно слухав, і його обличчя поступово набувало виразу крайньої зосередженості й хитрості.
«Отже, без офіційного свідоцтва про смерть виплати не буде?» — уточнив він, нервово постукуючи пальцями по столу. Відповідь юриста явно не задовольнила його, але Борис швидко знайшов новий спосіб, як обійти ці прикрі формальності. Він уже знав, до кого треба звернутися в корумпованих колах, щоб пришвидшити процес визнання Михайла загиблим.
Він не помітив, як Аня непомітно пробралася до вхідних дверей, сподіваючись утекти до сусідки, тітки Маші Кравченко. Але Борис мав реакцію звіра, натренованого роками вуличних бійок, і встиг перехопити дівчинку біля самого порога. Він грубо жбурнув її назад у коридор, і Аня боляче вдарилася ліктем об масивний дерев’яний одвірок.
«Нікуди ти не підеш, поки я не отримаю все, що мені належить по праву», — прошипів він їй на вухо. Він замкнув вхідні двері на всі замки й сховав ключі в глибоку кишеню своїх брудних спортивних штанів. Дівчинка залишилася в цілковитій ізоляції, замкнена у власному домі з людиною, яка ненавиділа саме її існування.
Борис сів за комп’ютер Михайла й почав вивчати інформацію про дитячі будинки закритого типу у віддалених областях країни. Він планував позбутися зайвого свідка своїх злочинів якнайшвидше й якомога надійнішим способом. У його браузері одна за одною відкривалися сторінки з адресами інтернатів для дітей із «важкою поведінкою».
Раптом на електронну пошту Михайла надійшло нове сповіщення, яке змусило Бориса на секунду завмерти від несподіванки. Відправником значився якийсь невідомий волонтерський центр, розташований у прифронтовій зоні, десь під самим Бахмутом. Тема листа складалася лише з одного слова, написаного великими літерами, яке могло зруйнувати всі його плани…
