«Машина затримується через ракетний обстріл, будемо у вас лише надвечір», — повідомив невдоволений жіночий голос. Борис брудно вилаявся крізь зуби, жбурнувши дешевий пластиковий апарат на м’який диван. Це прикре зволікання дуже дратувало його, заважаючи насолодитися повним і остаточним тріумфом.
Він замкнув двері дитячої кімнати зовні на два важкі оберти залізного ключа. Аня кинулася до виходу, відчайдушно забарабанивши маленькими кулачками по гладкому й глухому дерев’яному полотну. Її крики про допомогу тонули в гулкій порожнечі великої квартири, не знаходячи жодного рятівного відгуку.
Тим часом далеко на сході країни Михайло Шевчук утікав із підвального волонтерського госпіталю. Він викрав старий, побитий волонтерський джип, нашвидкуруч перев’язавши кровоточиві шви свіжими бинтами. Біль відступав перед лицем того всепоглинаючого гніву, який гнав солдата додому крізь усю палаючу країну.
Мотор машини ревів на межі можливостей, пожираючи безкінечні кілометри розбитих військовими гусеницями доріг. Михайло їхав без зупинок, проскакуючи блокпости завдяки своєму простреленому камуфляжу й божевільному погляду. Кожна втрачена секунда могла коштувати його маленькій донечці назавжди зламаної долі.
У Києві сонце почало повільно опускатися за обрій, занурюючи місто в похмурі осінні сутінки. Борис увімкнув світло в передпокої, почувши важкий шум мікроавтобуса, що під’їжджав до багатоповерхівки. Він вдоволено потер руки, готуючись назавжди викреслити маленьку Аню зі свого нового розкішного життя.
Чоловік підійшов до дверей дитячої й із гидким рипом повернув ключ у замковій шпарині. Він розчахнув двері, готовий грубо витягти дитину, яка чинитиме опір, просто за комір на холодний сходовий майданчик. Але те, що постало перед його здивованим поглядом, змусило зрадника похитнутися від несподіванки…
