Брудна київська квартира остаточно просякла запахом перегару й гнітючого людського страху. Борис Ткаченко нервово ходив просторою вітальнею, потираючи спітнілі від хвилювання руки. Його підлий план із захоплення чужого майна переходив у свою найвирішальнішу й найцинічнішу стадію.
Він тріумфував після отримання тієї зухвалої відповіді від волонтерів із фронту. Ця жорстока людина щиро вірила, що тепер ніхто не завадить йому стати повноправним господарем ситуації. Стан Олени в реанімації залишався критичним, що давало йому повну й абсолютну свободу дій.
Маленька Аня сиділа у своїй холодній кімнаті, забившись під тонку зимову ковдру. Дівчинка тихо плакала, обіймаючи свого старого плюшевого ведмедика, який пахнув рідним батьком. Вона не їла вже понад добу, бо вітчим категорично заборонив їй виходити на кухню.
Раптом у коридорі пролунав різкий дзвінок домофона, змусивши дитину перелякано здригнутися. Борис поспішно кинувся до вхідних дверей, на ходу пригладжуючи своє сальне розкуйовджене волосся. На порозі з’явився підозрілого вигляду чоловік у дорогому, але добряче пом’ятому сірому костюмі.
Це був продажний нотаріус Віктор Коваленко, який за солідний хабар допомагав оформлювати брудні оборудки. Він гидливо оглянув захаращений передпокій і швидко пройшов до прокуреної вітальні. У його шкіряному портфелі лежали фальшиві документи, здатні назавжди зруйнувати життя маленької сироти.
Борис метушливо підсунув гостеві чистий стілець і налив по вінця склянку дорогого коньяку. Нотаріус вальяжно всівся за стіл, дістаючи з портфеля товсту теку з гербовими печатками. Повітря в кімнаті стало неймовірно важким, немов перед початком найсильнішої літньої грози.
«Тут постанова про опіку й направлення дівчинки до інтернату закритого типу», — сухо промовив візитер. Він підсунув папери до Бориса, хижо блиснувши холодними, байдужими очима з-під окулярів. Вітчим жадібно схопив документи, вчитуючись у заповітні казенні рядки своїм бігаючим поглядом.
Цей інтернат був у глухому селі на заході країни, куди не доїжджали навіть волонтери. Умови там нагадували сувору колонію, де діти працювали з ранку до ночі. Борис спеціально вибрав найжахливіше місце, щоб Аня більше ніколи не змогла повернутися додому.
«Свідоцтво про смерть власника квартири буде готове завтра рано-вранці», — додав Коваленко. Він багатозначно потер пальці, вимагаючи обіцяну другу половину свого щедрого незаконного гонорару. Борис метушливо дістав із кишені пачку доларів, украдених зі схованки Олени, і простягнув співучасникові.
Нотаріус швидко перерахував хрусткі купюри, акуратно сховав їх у внутрішню кишеню піджака й підвівся. Угоду з дияволом було остаточно завершено, залишаючи маленьку дівчинку абсолютно беззахисною перед обличчям катастрофи, що насувалася. Удалині знову завила сирена повітряної тривоги, заглушаючи тихі схлипування дитини за тонкою стіною.
Щойно за продажним юристом грюкнули двері, Борис попрямував просто до дитячої кімнати. Він із гуркотом розчахнув двері, змусивши Аню від жаху втиснутися в саму стіну. У його руках зловісно шаруділи ті самі папери, що підписали їй жорстокий життєвий вирок.
«Збирай своє жалюгідне манаття, недомірку!» — радісно гаркнув вітчим просто з порога. Його обличчя скривила чудовиська, божевільна посмішка людини, сп’янілої від своєї абсолютної й безкарної влади. Дівчинка замотала головою, роняючи великі солоні сльози на пухнастого плюшевого ведмедика.
«Я нікуди з тобою не поїду, я чекатиму маму й тата!» — відчайдушно закричала маленька Аня. У її дитячому голосі звучав такий нестерпний біль, від якого здригнулися б навіть холодні бетонні стіни. Але Борис лише голосно розсміявся, закинувши голову назад у знущальному пориві.
Він грубо схопив старий спортивний рюкзак і почав безжально жбурляти туди дитячі речі з шафи. Святкові сукні, теплі светри й альбоми для малювання летіли в одну безформну й пом’яту купу. Чоловік робив це з особливим садистським задоволенням, насолоджуючись кожною секундою чужого нестерпного страждання.
Дівчинка спробувала врятувати сімейний альбом із фотографіями, але вітчим боляче вдарив її по худеньких руках. Важкий том у твердій палітурці з гуркотом упав на підлогу, розкрившись на знімку усміхненого батька. Борис гидливо наступив брудним черевиком просто на обличчя Михайла, залишаючи чіткий чорний слід.
«Твоя мати здохне в лікарні, а батька давно зжерли черви в донецькому багні», — отруйно прошипів зрадник. Ці страшні слова вп’ялися в крихке дитяче серце гострими крижаними уламками, позбавляючи останнього подиху. Аня закрила обличчя руками, відмовляючись вірити в цей безкінечний і безпросвітний кошмар.
Чоловік різко застебнув блискавку на переповненому рюкзаку й кинув його до ніг ридаючої дитини. Він подивився на годинник, перевіряючи час прибуття спеціальної машини із соціальної служби. Транспорт мав забрати цей небажаний тягар рівно за одну коротку годину.
У цю мить мобільний телефон Бориса завібрував у кишені, змушуючи його невдоволено скривитися. Він глянув на екран і побачив незнайомий номер, який видався йому дивно тривожним. Чоловік підніс слухавку до вуха, не зводячи хижого погляду з дівчинки, що тремтіла на підлозі…
