Сірі будні в підземеллі тягнулися для солдата болісно довго, зливаючись в одну безкінечну, болісну череду перев’язок і крапельниць. Ззовні цілодобово безперервно гуркотіла важка артилерія, загрозливо струшуючи товсті бетонні склепіння їхнього крихкого, переповненого людьми підземного сховку. Підступний ворог методично стирав сусіднє мирне місто з лиця землі, з кожною годиною підбираючись дедалі ближче до цього таємного рятівного госпіталю.
Михайло до кривавого скреготу стискав зуби й змушував себе робити болісні, неймовірно важкі вправи просто на своєму скрипучому лікарняному ліжку. Він уперто розробляв заніміли, неслухняні м’язи пошкоджених ніг, долаючи нелюдський, паралізуючий біль і часті короткочасні голодні непритомності. Кожен крихітний, ледь помітний рух давався цій залізній людині ціною неймовірних, титанічних зусиль і літрів пролитого холодного поту.
Світлий, ангельський образ коханої доньки Ані був для нього найпотужнішим, невичерпним стимулом до якнайшвидшого повного одужання. Він постійно згадував її безтурботний дзвінкий сміх, ніжне тепло маленьких дитячих ручок і свою урочисту обіцянку повернутися додому до її восьмого дня народження. Заради цієї маленької дівчинки суворий солдат був готовий вирватися з пазурів смерті й розірвати будь-якого ворога голими руками.
Лише на п’яту безкінечну добу Михайло Шевчук зміг уперше самостійно спустити важкі ноги з ліжка на крижану бетонну підлогу. Досвідчений доктор Коваленко лише мовчки похитав сивою головою, щиро дивуючись залізній волі й феноменальній фізичній витривалості українського бійця. Традиційна медицина просто не могла логічно пояснити такого швидкого відновлення людського організму після таких критичних і смертельно небезпечних поранень.
«Ти абсолютний божевілець, Шевчук, твої свіжі шви можуть легко розійтися будь-якої секунди від такого напруження», — суворо попередив старий хірург. Але непохитний Михайло лише вперто тримався побілілими пальцями за спинку залізного ліжка, роблячи свій перший, неймовірно невпевнений і хиткий крок. Він почувався зараз новонародженим слабким лошам, чиї тонкі ноги зрадницьки тремтять і підкошуються від найменшого подиху вітру.
Саме в цю драматичну мить до підвалу поспішно спустився захеканий, брудний зв’язківець із сусіднього піхотного підрозділу. Він приніс довгоочікувану роздруківку відповідей на ті самі електронні листи, які волонтери, ризикуючи життям, надсилали родичам поранених бійців. Медсестра Марія Ткачук швидко знайшла в довгому списку потрібне прізвище Шевчука й із радісною усмішкою простягнула зім’ятий аркуш стривоженому Михайлові.
Поранений солдат жадібно, із завмиранням серця вп’явся запаленими очима в друкований текст, очікуючи побачити там теплі, сповнені любові слова від дружини Олени. Однак коротка відповідь була написана сухою, холодною й зовсім чужою мовою без жодної краплі людських емоцій чи радості. Зранене серце Михайла болісно пропустило сильний удар, коли його розум усвідомив справжній зміст прочитаних жорстоких і моторошних рядків.
«Більше не пишіть на цю адресу, ми терміново переоформлюємо квартиру й здаємо нестерпне дівчисько до державного притулку», — свідчив безжальний текст. Унизу аркуша стояв нахабний підпис якогось Бориса, який цілком цинічно вимагав якнайшвидше надіслати офіційне свідоцтво про смерть законного господаря дому. Сліпий, первісний гнів гарячою лавою затопив свідомість змученого солдата, миттєво стираючи весь його фізичний біль без найменшого сліду.
Розлючений Михайло до хрускоту в кісточках зім’яв прокляту паперову роздруківку у своєму важкому кулаці й зробив абсолютно твердий, упевнений крок у бік виходу. Очі воскреслого з мертвих бійця налилися кров’ю, а змарніле обличчя скривила жахлива гримаса непідробної люті й сталевої, незламної рішучості. Він кришталево ясно зрозумів, що найстрашніший і найпідліший ворог зараз перебуває зовсім не в брудних окопах, а хазяйнує в його власному рідному домі…
