Але думка про те, що він може врятувати не лише своє життя, а й найціннішу реліквію, давала йому друге дихання. Через годину, коли місяць уже високо піднявся над горами, заливаючи ліс примарним світлом, Василь побачив засніжену покрівлю заїмки. Хатина стояла в глухій пущі, завалена снігом по самі вікна.
Василь зняв лижі, упав у сніг і на четвереньках доповз до дверей. Замок замерз, але він вибив його прикладом карабіна. В середині пахло сирістю, мишами та сушеними травами.
Темрява була така густа, що й оком не вколеш. Василь на дотик знайшов у кутку ящик з інструментами, відкинув іржаві кусачки й намацав заветний пластиковий кейс. Тремтячими, одерев’янілими пальцями він відкрив засувки.
Телефон лежав там: чорний, масивний, з товстою антеною. Василь натиснув кнопку ввімкнення. Екран не засвітився.
Серце єгера пропустило удар. Невже акумулятор сів на морозі? Він пригорнув батарею до грудей, під светр, намагаючись зігріти її теплом тіла. Хвилини тягнулися, мов години.
Ззовні вив вітер, і в його витті Василь почув рев мотора. Данілов не міг кинути погоню. Він, вірогідно, пішов в обхід, через перевал.
Василь вставив теплу батарею назад і знову натиснув кнопку. Екран мигнув і засвітився тьмяним зеленим світлом. Одне делення заряду.
Цього має вистачити. Він дістав антену й підійшов до маленького віконця. Пошук мережі тривав вічність.
«Пошук, пошук», — миготіла надпис. Нарешті з’явилися смужки сигналу. Василь набрав номер екстреної служби поліції, який знав напам’ять.
Гудки. Довгі тягучі гудки.
— Дежурний, слухаю, — пролунало в трубці спокійним чоловічим голосом.
— Це єгер Василь Волков, кордон «Кедровий», — заговорив Василь, ковтаючи слова. — На мене скоєно напад. Група озброєних осіб на снігоходах. Є постраждалі. У мене в руках особливо цінний вантаж. Золото скіфів. Гривна. Вони хочуть її забрати. Я на заїмці біля Чорної Скелі. Потрібна допомога. Терміново.
На тому кінці повисла пауза. Дежурний, мабуть, переварював інформацію.
— Повторіть, яке золото? — голос став жорстким.
— Скіфське! — закричав Василь. — Мільйони доларів. Тут банда Данілова. Вони вже втратили двох своїх, доки гналися за мною. Присилайте вертоліт. Я довго не витримаю.
— Вас зрозумів, Волков. Не кладіть трубку. Пеленгуємо сигнал. Є координати. Борт вилітає. Розрахунковий час прибуття — 20 хвилин. Тримайтеся.
Двадцять хвилин. Це було надто довго. Василь сповз по підлозі, стискаючи телефон. Двадцять хвилин у лісі — це ціле життя.
Він глянув на свою ногу, дістав із валянка золоту гривну. Вона тьмяно блимала в світлі екрану телефона. Людина з нею сьогодні пішла на злочин, і через неї він сам міг не дожити до ранку. Раптом зовні, крізь шум вітру, пролунав сторонній звук, хруст снігу. Важкі, впевнені кроки.
Хтось підходив до хатини. Без снігохода, пішки, щоб не шуміти. Василь упустив телефон.
Він схопив карабін, але руки не слухалися. Двері заїмки, що висіли на одній петлі, з гуркотом розчахнулися. У проемі на фоні місячного світла і снігу постала фігура.
Високий і широкий у плечах, з пістолетом у руці. Сергій Данілов. Він важко дихав, пара валив від одягу, лице було подряпане гілками, але очі горіли торжеством.
— Ну здоров, герой, — прохрипів бандит, роблячи крок усередину. — Ти ж не думав, що зможеш від мене втекти?
Василь підняв карабін, але Данілов був швидший. Постріл вдарив у дошки підлог біля ніг єгера, осипавши їх щепами.
— Брось пукалку, — спокійно сказав Данілов, наводячи ствол на Василя. — І віддай мені те, що належить мені. Або я почну перестрілювати тобі суглоби. По одному.
Сергій Данілов стояв у дверному проемі, затуляючи собою місячне світло, і його тінь падала на Василя довгою чорною смугою, схожою на надгробну плиту.
У маленькій промерзлій хатині повисла тиша, порушувана лише важким диханням двох чоловіків і свистом вітру в щілинах. Бандит зробив крок уперед і пнув ногою карабін єгера, відкинувши його в темний кут. Василь лишився беззбройний, сидячи на підлозі й притискаючись спиною до бревнової стіни…
