Коли він очистив предмет від слизу й бруду, у нього перехопило дихання. У його грубих мозолистих долонях лежав предмет неймовірної краси й очевидної старовини. Це була масивна золота гривна — шийна прикраса, скручена з товстих золотих прутів, з кінцями у вигляді голів грифонів.
Очі міфічних істот були зроблені з рубінів, що горіли вогнем навіть у сутінках. Річ була важкою, кілограма півтора чистого золота, але її цінність вимірювалася не вагою. Це було скіфське золото.
Золото царів, яке шукали археологи й чорні копачі по всіх горах. Василь знав, що тримає в руках статок, мільйони доларів, квиток у нове життя, де немає жебрацької пенсії єгера, холодної хати й самотності. Бажання отримати вигоду спалахнуло в ньому миттєво.
Він міг би сховати це, поїхати в місто, продати через перекупників і жити по-королівськи. Але тут же його накрив страх. Звідки це тут? Кабан не міг викопати це з кургану.
Хтось сховав це тут зовсім недавно. Свіжа глина на рилі, пластикова упаковка. Це тайник.
Тайник чорних копачів або контрабандистів, які переправляють історичні цінності за кордон. І вони, мабуть, десь поруч. У цей момент тишу лісу розірвав звук, від якого у Василя волосся стало дибки під шапкою.
Далекий, але швидко наростаючий рев моторів. Снігоходи. Багато снігоходів.
Вони їхали не зі сторони села, а з глухого лісу, по роздолку, де немає доріг. Відчуття невідкладності вдарило в голову, як молот. У нього були лічені хвилини.
Люди, які їдуть сюди на потужних машинах у такий мороз, їдуть не за ялинками. Вони їдуть за своїм золотом. І якщо вони знайдуть його тут, біля розритого тайника й мертвого кабана, вони не будуть задавати питань.
Вони просто усунуть його й закопають у тій самій ямі. Василь лихоманково мислив. Бігти? Снігоходи наздоженуть лижника на відкритій місцевості за секунди.
Сховатися? Собаки знайдуть. Залишити золото? Вони все одно зрозуміють, що тайник вскритий, і почнуть прочісувати ліс. Він ухвалив божевільне рішення.
Василь дістав із кишені промаслену ганчірку, в яку загортав патрони, туго обмотав золоту гривну й заштовхнув її в валянок. Прямо за голенище, притиснув холодний метал до ноги. Було боляче і незручно, але це було єдине місце, де шукати не почнуть відразу.
Рев моторів наближався. Василь вскочив, витер ніж об сніг, сунув його в піхви і підхопив карабін. Він став так, щоб прикрити собою вскриту тушу кабана й розриту яму під кедром.
За хвилину з-за дерев виринули три потужні імпортні снігоходи «Ямаха». На кожному сиділо по два чоловіки в дорогому камуфляжі, у шоломах і з зброєю за спиною. Це були не туристи.
Це була зондеркоманда. Вони обступили Василя, піднявши вихор сніжного пилу. Двигуни заглушилися, і настала звенюча тиша.
З переднього снігохода зліз високий чоловік. Він зняв шолом, і Василь упізнав його. Сергій Данілов.
Місцевий авторитет, бізнесмен, про якого ходили чутки, що він контролює весь нелегальний трафік антикваріату в регіоні. Людина жорстока, розумна й абсолютно безжальна. Данілов усміхнувся, але очі його залишалися холодними, як лід.
— Доброго вечора, батю, — промовив він м’яким, підступним голосом. — Вдала полювання.
Василь кивнув, намагаючись, щоб голос не тремтів:
— Кабана взяв. Людоїда.
Данілов повільно підійшов ближче, його погляд ковзнув по туші кабана, по прим’ятому снігу і зупинився на розритій землі під кедром.
Усмішка з його обличчя зникла…
