Пес Грім лежав у ніг господаря. Анна дістала планшет і показала Василю фотографії з музею. Золота гривна стала центральним експонатом виставки «Скарби Великої степу». Навколо вітрини товпилися люди, захоплені майстерністю древніх ювелірів.
— Подумати тільки, — тихо сказала Анна. — Тисячі людей дивляться на неї і навіть не уявляють, яка драма розігралася через цей метал у глухому лісі.
— Нехай дивляться, — відповів Василь, глянувши на темніючий ліс. — Там їй і місце: за склом, під охороною.
Він показав рукою на схил гори, де в сутінках з’явилися силуети косуль, що вийшли на підгодівлю. Тварини спокійно щипали гілки, не боячись пострілів. Вони знали, що ця територія під захистом.
— Ось це справжнє, — сказав єгер. — Воно живе. А золото… Я радий, що воно поїхало. Воно виконало своє завдання, дало нам змогу збудувати все це. Але я більше ніколи не хочу тримати його в руках.
Анна накрила його долоню своєю. Василь відчув, як всередині розливається спокій. Він більше не був самотнім. У нього була команда, мета й близька людина.
Пізно ввечері, коли Анна пішла спати, Василь вийшов у двір. Мороз посилився, зорі висипали на небо міріадами діамантів. Він пройшов хрустким снігом до того самого місця, де тепер стояв гараж.
Він підійшов до воріт бази і поглянув на дорогу, що веде вниз, у долину. Там у темряві світились вікна домів його співробітників, його сусідів. Він знав, що в тих хатах тепер тепло й благополучно. Це було його спадщина. Не рахунок у банку, а той порядок, який він навів на своїй землі.
Василь вернувся в дім, зачинив важку дубову двері і вимкнув світло в передпокої. Завтра буде новий день. Треба буде перевірити фотоловушки на дальньому кордоні і вирішити питання з ремонтом мосту через річку.
Звичайна робота, яку він любив більше за все на світі. Василь ліг у ліжко, закрив очі і вперше за багато років заснув із усмішкою на вустах, знаючи, що його життя вдалося. Він був не просто людиною, що зірвала куш, він був хранителем гір і лісу. І це звання коштувало дорожче за будь‑яке золото світу.
