Він просто зосереджено вивчав барну карту. Коли офіціант прийняв замовлення, за столиком повисла незручна пауза. Чоловік прочистив горло й крижаним поглядом втупився в дружину.
«Мені треба де в чому тобі зізнатися», — промовив він. «Слухаю, любий», — з наростаючою тривогою відгукнулася дівчина. У цю мить Єгор витяг із новенького портфеля щільний конверт і недбало кинув його на стіл.
Валерія нерозуміюче звела брови. «Що там усередині? Контракт із престижною клінікою?» — з надією спитала вона. Свекруха, що сиділа поруч, зверхньо всміхнулася, і від того по шкірі дівчини пробіг неприємний мороз.
«Аж ніяк. Розпечатай», — безапеляційно скомандував чоловік. Пальці Валерії зрадливо затремтіли.
Вона наддерла папір, пробіглася очима по перших друкованих рядках — і навколишня реальність раптом обвалилася. Гул фешенебельного закладу ніби розчинився у вакуумі. На офіційному бланку чорним по білому значилося: «Позовна заява про розірвання шлюбу».
Дівчина підвела повні жаху очі. «Єгоре, скажи, що це безглуздий жарт. До чого все це?» — пролепетала вона.
«Адже сьогодні свято на честь твого диплома», — голос Валерії тремтів. Молодий чоловік лише важко видихнув. Вираз його обличчя миттю закам’янів, ніби фальшива маска добродушності остаточно спала.
«Я не жартую, Леро. Наш союз вичерпав себе», — відрізав він. «Але в чому причина? Де я схибила?» — у розпачі вигукнула вона.
«Усі ці довгі роки я…» — фраза обірвалася через клубок, що підступив до горла. Чоловік грубо не дав їй договорити. «П’яти років шлюбу було більш ніж досить», — процідив він.
«Тепер у мене є статус лікаря і грандіозні перспективи. Мені потрібна супутниця відповідного рівня, з якою не соромно вийти у світське коло». Чоловік зміряв її гидливим поглядом, ковзаючи очима по дешевій тканині сукні й блідому обличчю без косметики.
«Наші шляхи остаточно розійшлися. Мені просто нестерпно соромно з’являтися в товаристві з такою пересічною дружиною». Ці безжальні фрази вразили Валерію, мов електричний розряд.
Кімната попливла перед очима. Таку дикість промовляв той самий чоловік, якого вона сліпо берегла й тягла на собі всі минулі роки. У розмову з тріумфом втрутилася Рита Пархоменко.
«Тепер ти зрозуміла ситуацію?» — знущально спитала вона. «У мого сина кардинально змінилися запити. Тобі давно слід було усвідомити свою планку».
«Вам розумніше розійтися негайно, поки ти не перетворилася на ганебну пляму на його бездоганній лікарській репутації. А ті копійки, що ти вкладала, вважай добровільною пожертвою». У цю мить дамба впала, і сльози, які дівчина так довго стримувала, хлинули нестримним потоком.
Почуття розтоптаної гідності й гіркої зради розривали її зсередини. Вона вдивлялася в риси Єгора, силкуючись відшукати відгомін того юнака, якому колись віддала своє серце. На жаль, навпроти сидів абсолютно чужий, егоїстичний сноб.
Потім вона перевела погляд на свекруху, яка відверто впивалася тим, що відбувалося. Валерія до болю прикусила нижню губу, ковтаючи ридання, що рвалися назовні. Вона твердо вирішила не дарувати цим людям радості бачити її переможеною.
Від нервового тремтіння її руки самі собою зім’яли злощасну заяву. Термін «пожертва», так зневажливо кинутий Ритою, упав у її душу, мов розпечене вугілля на порох. У цю мить усередині Валерії щось безповоротно надломилося, але не зруйнувалося.
Навпаки, її дух укрився титановою бронею. Потік сліз урвався за клацанням пальців. Дівчина плавно випросталася й вп’ялася поглядом у парочку, що сиділа навпроти.
У її очах, де секунду тому плескалася вразливість, тепер застигла абсолютна, лячна крига. Вона різким рухом стерла вологу зі щік. Це вже не скидалося на жест зламаної жертви; так рухалася людина, готова до війни.
Єгор разом із матір’ю отетеріли від такої радикальної метаморфози. Вони передчували принизливі благання, істерику або навіть глибокий непритомний стан. Однак замість цього невістку огорнула зловісна, арктична тиша.
«Досить», — пролунав її голос. Слово вирвалося з хрипотою, але прозвучало як постріл. «Я сказала, досить», — з натиском повторила дівчина, свердлячи свекруху таким поглядом, що та вперше нервово заворушилася на стільці.
«Ви смієте вказувати мені на моє місце? Називати мої жертви благодійністю? Вважати мене баластом?»
