Він гарячково почав гуглити її ім’я в новинах. На нього посипалися десятки публікацій, розвороти в діловому глянці, записи ефірів на центральних каналах. Її обличчя дивилося на нього звідусіль.
Заголовки рясніли: «Як трансформувати травму в капітал», «Мільйонні тиражі йдуть на стипендії майбутнім медикам». Він переводив приголомшений погляд із монітора на стос неоплачених рахунків.
Він заплющив ліве око — те пульсувало й видавало лише розмиті плями. Подруга не брехала. Нинішня Мартинова була фігурою іншого калібру.
Саме вона володіла єдиними ліками від його катастрофи. І саме в неї він колись плюнув отрутою. Холодне світіння екрана вихоплювало з мороку контури розкішної, але вже не належної йому вітальні.
Успішний образ колишньої дружини ранив глибше, ніж вирок невролога. Сон тієї ночі до нього не прийшов. Він застиг у кріслі: в одній руці медична виписка, інша безконтрольно сіпається.
Ліве око палало вогнем і відмовлялося фокусуватися. Патологія стискала кільце. Ідеальна карма.
Безжальна й математично точна. Та сама жінка, забракована за “низький статус”, тепер професійно займалася порятунком таких ось безнадійних пацієнтів.
Мати у своїй спальні більше не істерила. Вона просто впала в кататонію. Шок був такої сили, що психіка відмовлялася його перетравлювати.
Богемна тусовка випарувалася. Банки обнулили кредитні ліміти. Вона опинилася на дні тієї самої ями, що й син.
Хлопець усвідомив: простір для маневру вичерпано. Самолюбство, понти, пиха — усе це перетворилося на порох. Якщо він і далі сидітиме склавши руки, на нього чекають тростина сліпого й інвалідний візок.
Йому доведеться зустрітися з колишньою. Доведеться розмазати рештки свого его по асфальту. І тут постала банальна проблема — у нього не було навіть дріб’язку на проїзд.
Усі пластикові картки перетворилися на марний шмат пластику. Він скосив очі на брелок від іномарки — безглуздо, машина під контролем лізингодавця. Погляд зачепився за швейцарський хронометр — єдину річ, що мала реальну цінність, хоч і взяту в кредит.
Він зірвав його із зап’ястка. «Прокляття», — видихнув він. Накинувши плащ просто поверх домашнього одягу, він вислизнув за двері.
Його шлях лежав до найближчої скупки — закладу, який він раніше оминав за кілометр. Зірковий хірург м’явся в черзі серед асоціальних типів, що здавали потемніле срібло. Оцінювач назвав сміховинну суму, але цих копійок мало вистачити на таксі до офісу фонду й назад, плюс на дешевий перекус.
Він викликав найдешевший тариф. Дорога до ділового кварталу, де розташовувався штаб Валерії, відчувалася як поїздка на ешафот. Звиклий вальяжно розвалюватися на шкіряних сидіннях свого седана, тепер він трясся на задньому сидінні прокуреного економа.
Він проводжав поглядом скляні висотки, які ще недавно вважав своїм природним середовищем існування. Машина загальмувала біля підніжжя грандіозного бізнес-центру. Італійський граніт виблискував під сонячним промінням, а карусельні двері безупинно пропускали потік людей.
На фасаді гордо світилася та сама металева вивіска. Колишній чоловік розплатився дріб’язком і завмер на тротуарі, намагаючись угамувати тремтіння. Це була не просто картинка в інтернеті. Це була реальна, відчутна імперія.
Він смикнув пом’ятий піджак, гостро відчуваючи себе безхатченком. Долаючи спротив, він ступив у прохолоду холу. Внутрішнє оздоблення розбило вщент усі його уявлення про благодійні конторки.
Простір нагадував лобі дорогого готелю — стильний, динамічний, просякнутий духом великих грошей. Молоді хлопці в брендованих поло, найімовірніше, підопічні програми, діловито снували туди-сюди з папками.
На стінах висіли значні постери: засновниця тисне руку міністрові, засновниця перерізає стрічку в новому медцентрі, засновниця в колі захоплених інтернів. Від цього видовища нутрощі скрутило вузлом. Уся ця махина була зведена на фундаменті того болю, якого він їй завдав.
Він наблизився до масивної стійки адміністратора з натурального дерева. Ідеально вишколена дівчина одразу розпливлася в черговій усмішці. «Раді вас бачити! Ви за записом?»
У хлопця пересохло в горлі. «Ем…» Хостес не здригнулася, зберігаючи професійну, але непробивну доброзичливість. «Перепрошую, але в керівництва щільний графік, я не можу пропустити вас без погодження. Бажаєте залишити контактні дані?»
«Послухайте, це питання життя і смерті!» — зірвався він на крик. Руки тремтіли так сильно, що довелося сховати їх у кишені плаща. Кілька стажерів неподалік обернулися на шум.
Дівчина напружилася й потяглася до кнопки виклику охорони. «У чому проблема?» — пролунав за спиною оксамитовий, до болю знайомий баритон. Хлопець заціпенів…
