Того радісного ранку оглушливі овації прокотилися під склепіннями колосальної зали державного університету. Серед захоплених родичів була Валерія Мартинова, чия душа тремтіла від почуттів, що переповнювали її. Вона нишком змахнула набіглу сльозинку й спрямувала сяйливий погляд на трибуну.
Саме там височів її чоловік, Єгор Пархоменко, вбраний в урочисту мантію та конфедератку. Молодий чоловік міцно стискав заповітний диплом лікаря, який йому щойно урочисто вручив декан факультету. Позаду лишилися сім довгих років.
Цей величезний відтинок часу, сповнений нестатків, безмежного терпіння й титанічної праці, нарешті приніс свої плоди. Валерія щиро усміхалася, хай ця усмішка й виказувала її крайнє виснаження. Дівчина опустила очі на свої загрубілі долоні, що давно забули про салонний догляд і спокій.
Саме цими руками вона вдосвіта вимішувала тісто, готуючи випічку для навколишніх кав’ярень, а глибокої ночі друкувала нескінченні документи. Цими ж руками вона розминала затерплу спину чоловіка, коли той знемагав від перевтоми після безсонних зубрінь. Щоб витягнути сім’ю, Валерія працювала одразу на двох роботах.
Їй довелося закласти материні коштовності й забути про власні потреби. Усе це робилося заради єдиної мети — побачити кохану людину в білосніжному лікарському халаті. Поруч сиділа свекруха, Рита Пархоменко, яка буквально сяяла від переповненого марнославства.
«Тепер мій хлопчик — дипломований лікар», — вихвалялася Рита перед оточенням, охоче приймаючи захоплені компліменти. Вбрана в брендовий одяг і з бездоганною укладкою, вона зневажливо косилася на невістку в її скромному вбранні. Мати Єгора вже дуже давно перестала маскувати свою неприязнь до Валерії.
Вона вважала, що дівчина з цілком звичайної родини є абсолютно невідповідною парою для її геніального сина. Однак сама Валерія воліла ігнорувати ці випади. Їй було цілком досить того, що Єгор її любить.
Коли офіційна частина добігла кінця, новоспечений медик попрямував до родичок, широко усміхаючись, хоча ця радість призначалася виключно матері. Він міцно пригорнув до себе Риту. «Я досяг цього, мамо», — промовив він.
«Авжеж, мій рідний. Я ні секунди не сумнівалася у твоїй винятковості», — пафосно відгукнулася жінка. У цей момент Валерія зробила крок уперед, бажаючи обійняти чоловіка.
«З великим днем, мій хороший», — прошепотіла вона. Чоловік відповів на цей жест вельми холодно й одразу відсторонився. «Так, дякую», — сухо кинув він.
«Сьогодні ми підемо до шикарного закладу. Я вже замовив там столик. Будемо святкувати», — промовив Єгор, уперто відводячи погляд від дружини.
Від такої байдужості у Валерії тривожно защеміло в грудях, але вона поспішила знайти йому виправдання: перенервував, виснажився, забагато вражень. «Як скажеш, любий. Звісно, підемо», — покірно погодилася вона.
За кілька годин їхня трійця влаштувалася за столиком в елітному закладі, звідки відкривалася приголомшлива панорама на мегаполіс, що сяяв вогнями. Валерія почувалася тут зовсім недоречно. У таких фешенебельних місцях їй іще не доводилося бувати.
Вона перевела погляд на чоловіка, який перевдягнувся в брендову сорочку й випромінював таку самовпевненість, ніби ніколи не знав поразок. Рита ж безупинно клацала камерою смартфона, фіксуючи кожен жест сина для соціальних мереж. «Коханий, наші спільні труди нарешті увінчалися успіхом», — несміливо почала Валерія.
«Тепер ми зможемо почати зовсім інший етап», — спробувала вона завести щиру розмову. Ледве вловивши ці слова, свекруха вибухнула гучним, глузливим сміхом. «Хочеш сказати, його особисті труди?» — єхидно уточнила вона.
«Мій хлопчик ночами не спав, і тепер він шанований фахівець. Звісно, його реальність зміниться. Він заслуговує виключно на розкіш».
Невістка воліла мовчати. Вона щиро сподівалася, що чоловік заступиться за неї й підтвердить, що до цього результату вони йшли разом. Однак молодий чоловік зберігав гробову мовчанку…
