Ранній, по-осінньому вогкий ранок у стерильному відділенні патологоанатомії однієї з найпрестижніших, елітних клінік нашої величезної столиці несподівано обернувся грандіозною, моторошною подією, в реальність якої спершу було майже неможливо повірити жодній притомній людині.
Саме того нічим не примітного на перший погляд, сірого й холодного дня мені довелося на власні очі побачити, як нерухоме тіло молодої дружини відомого бізнесмена раптом судомно здригнулося від мого різкого дотику, ніби зненацька прокидаючись від неймовірно довгого, глибокого сну.
Подібні, цілковито з ряду геть виняткові, екстраординарні ситуації миттєво змушують навіть найзатятішого скептика назавжди засумніватися в логічності всього, що відбувається довкола, і щиро повірити в існування абсолютно неможливих, містичних явищ. Я зовсім не чекала й навіть не могла припустити у своїх найсміливіших, потаємних фантазіях, що цей звичайний, розпочатий із буденної рутини робочий день настільки кардинально, безповоротно й назавжди змінить моє розмірене, передбачуване життя.
Мене звати Надія Мороз, і до всіх цих моторошних, резонансних подій я була наймолодшою, скромною й абсолютно непомітною працівницею, яка походила з цілком простої, небагатої провінційної родини. Я була змушена щодня, від раннього ранку до пізнього вечора, тяжко й безмовно працювати за холодними, ідеально вимитими скляними стінами цієї пафосної, закритої для простих смертних приватної клініки.
Цей казково дорогий, привілейований медичний заклад завжди славився на всю країну своєю маніакальною, майже моторошною бездоганною чистотою, найновішим європейським обладнанням і найсуворішими, неухильно дотримуваними всіма працівниками внутрішніми правилами. У цих білосніжних стінах, де лікувалися винятково впливові політики й примхливі зірки шоу-бізнесу, навіть найменша, ледь помітна пляма на кришталево чистій професійній репутації закладу вважалася абсолютно неприпустимою й каралася негайним, ганебним звільненням.
Абсолютно кожен мій робочий день минав цілком однаково, зливаючись в одну нескінченну, тужливу сіру рутину, що складалася з важкої фізичної праці та постійного психологічного напруження через страх припуститися помилки. Мене незмінно оточувало яскраве, ріжуче втомлені очі світло білих флуоресцентних ламп, стійкий, назавжди в’їдливий у шкіру й волосся запах хімічних дезінфекційних засобів, а також підкреслено ввічливий, але емоційно холодний і відсторонений персонал.
Моїм головним, усвідомленим прагненням у цьому амбітному колективі снобів було постійне бажання залишатися цілковито непомітною, зливатися з білими стінами нескінченних лікарняних коридорів і ніколи не привертати до себе уваги пихатого керівництва. Офіційно в суворому штатному розписі нашої клініки моя скромна посада називалася просто й буденно — «санітарка», що означало перебування на найнижчому щаблі місцевої, неймовірно жорсткої ієрархічної драбини.
До моїх прямих, прописаних у товстому контракті обов’язків входила ретельна підготовка всіх стерильних приміщень до прийому нових тіл, регулярна, виснажлива дезінфекція металевих поверхонь і копітка, до нудоти одноманітна робота з численними супровідними медичними документами. Однак неофіційно, за негласним розпорядженням старших медсестер, мене викликали по шиплячому внутрішньому зв’язку щоразу, коли на нашому похмурому цокольному поверсі потрібно було виконати найважчу, морально неприємну й відверто брудну роботу.
Від цих огидних, фізично виснажливих завдань завжди гидливо й під будь-якими надуманими приводами відмовлялися більш кваліфіковані, амбітні й статусні працівники нашого відділення, з полегшенням перекладаючи всю відповідальність на мої крихкі плечі. Попри кричущу несправедливість, я дуже швидко, буквально за перші тижні свого виснажливого випробувального терміну, міцно засвоїла найголовніше, непорушне правило виживання в цій елітній медичній спільноті.
Це золоте правило проголошувало, що молодшому персоналу категорично забороняється скаржитися начальству на накопичену втому, ставити вічно зайнятим лікарям зайві запитання й наказувало виконувати свої прямі обов’язки значно краще, швидше й якісніше за всіх інших колег. Така беззаперечна, майже рабська слухняність і щира, непідробна працелюбність давали мені боязку, крихку надію на спокійну, стабільну роботу, яка дозволяла мені вчасно сплачувати оренду маленької квартири й допомагати старіючим батькам у провінції.
Я щиро, всім серцем вважала, що якщо щодня працюватиму як бездоганний, добре змащений механізм, то зможу уникнути зайвої, виснажливої уваги й можливих несправедливих прискіпувань з боку нашого неймовірно суворого керівництва та вічно невдоволених адміністраторів. З роками я цілком, усім своїм єством звикла до цього суворого, невблаганного й холодного ритму величезного медичного закладу, завжди зберігаючи підкреслено професійний, відсторонений підхід до своєї нелегкої й специфічної роботи.
При цьому я завжди намагалася знаходити в собі сили зберігати в душі глибоко шанобливе, по-справжньому людяне ставлення до абсолютно кожного, навіть найбезнадійнішого й найпонівеченішого випадку, який опинявся на моєму робочому столі. Я взяла собі за непорушне правило подумки, про себе, зі щирим співчуттям прощатися з усіма нещасними пацієнтами, що надходили до нас, уважно, з сумом вдивляючись у їхні застиглі, умиротворені риси…
