— Мамо, ти вибачаєшся, бо тобі справді шкода, чи тому, що все змінилося?
Віра Геннадіївна підвела на неї очі, червоні, без звичної косметичної броні:
— І те, і те. Мені соромно, що і те, і те. Але я не буду тобі брехати. Досить.
Ніка дивилася на матір, на жінку, яка тридцять років вибудовувала фасад і вперше дозволила йому обсипатися.
— Я не можу зробити вигляд, що двадцяти років не було. Але можу спробувати щось нове, щось чесне. Зможеш?
Віра кивнула. Слова не йшли, вона просто кивала, обхопивши чашку з вистиглою кавою, до якої так і не доторкнулася.
У серпні зателефонувала Карина. Вони сіли на лавку в парку. Спека тиснула, розлогі липи не рятували. Карина виглядала інакше: ні костюма, ні шарфа, ні підборів — джинси, футболка, темні кола, які не намагалася сховати.
— Я ходжу до психолога, — сказала вона без передмов. — Із травня, тричі на тиждень. І знаєш, що з’ясувалося? Бути улюбленицею — це не подарунок. Це клітка, просто з іншою оббивкою. Батько вимагав досконалості: кожна п’ятірка, кожна нагорода — це була не радість, а стартовий майданчик для наступної вимоги. Я жодного разу в житті не почула «Досить, ти молодець, відпочинь», жодного разу. А те, як поводилися з тобою… я переконала себе, що так улаштований світ. Що, якщо я стану на твій бік, стану наступною мішенню. Це не виправдання, це просто правда.
Ніка мовчала, над ними ліниво перелетіла ворона з гілки на гілку.
— Я не прошу пробачення, — продовжила Карина, — не заслуговую. Але хочу, щоб ти знала: тепер я тебе бачу. Шкодую, що не подивилася раніше.
— Я не можу повернутися до того, як було, — сказала Ніка. — Я не прошу назад. Але й ворогами залишатися не хочу.
Карина повернулася до неї, і в очах блищало те, чого вона, мабуть, ніколи б не дозволила собі перед радою директорів.
— Може, почнемо з нуля?
