— Дані ЄДР підтверджено. Свідоцтво про право на спадщину — справжнє. Нотаріальна контора підтвердила оформлення. — Він витримав паузу не для себе, а щоб дати іншим секунду перед ударом. — Мажоритарний учасник товариства — Вероніка Сергіївна Потапова. З 2021 року.
Горбунов зачекав, поки шум ущухне (хтось кашлянув, хтось відсунув стілець), і повернувся до Ніки:
— Вероніко Сергіївно, як мажоритарна учасниця, ви маєте право поставити будь-яке питання на голосування, включно з кадровими.
Чотирнадцять людей дивилися на неї. Сергій Ілліч теж. Уперше за 28 років він дивився на молодшу доньку так, як дивляться на людину, від якої залежить твоя доля. Ніка могла вимовити одне слово, і його кар’єра закінчилася б до обіду. Вона це знала. Він це знав. Зоя Дмитрівна трохи подалася вперед, чекаючи.
— Я можу просто зараз одним голосуванням усунути генерального директора, — сказала Ніка. — 51% мені це дозволяє. Але я хочу зробити інакше. Я хочу почути думку ради директорів. Не тому, що зобов’язана, а тому, що бабуся будувала цю компанію не для сімейних розбірок. Якщо рада вважає, що Сергій Ілліч справляється, я не стану його чіпати. Якщо ні — рішення буде не лише моїм.
Карина схопилася:
— Це цирк! Ти влаштовуєш видовище заради помсти.
— Це не помста, Карино. Якщо тато користується довірою ради, йому нема про що хвилюватися. Правда?
Горбунов вивчав Ніку поверх окулярів довго й уважно. Потім кивнув:
— Процедура нестандартна, але учасниця з контрольною часткою має право запросити рекомендацію ради перед ухваленням кадрового рішення. Заперечення є? Немає. Ставлю на голосування. Рекомендація ради щодо питання про збереження Сергія Ілліча на посаді генерального директора.
Голосування тривало три хвилини. Горбунов перерахував двічі, відклав ручку й повернувся до зали:
— П’ять голосів — за відставку. Два — за збереження. Один утримався. Рада рекомендує зміну генерального директора.
Горбунов повернувся до Ніки:
— Вероніко Сергіївно, рішення за вами.
— Приймаю рекомендацію ради. Сергію Іллічу, у вас 30 днів на передачу справ.
Сергій Ілліч підвівся. Подивився на доньку не з люттю, а з чимось, чому Ніка не могла дібрати назви. Може, страх. Може, запізніле розуміння. Вийшов, не сказавши ні слова. Віра Геннадіївна чекала в коридорі, хтось зателефонував їй під час перерви. Туш розтеклася, хустинка зім’ята в кулаці. Сергій Ілліч заговорив першим, голос низький, здавлений:
— Ти… ти хоч розумієш, що ти наробила? При всіх, при чужих людях, Ніка! Двадцять вісім років годували, одягали, дах над головою давали, і отак… отак ти віддячила?!
— Я нічого не зруйнувала, тату. Я сказала правду.
— Бабусею маніпулювали, цей адвокат…
